Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків
- Автор: Костецький Анатолій Георгійович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків». Краткое содержание книги:
— Проходьте, гостоньки, до кухоньки, — ішов попереду сусід. — Сідайте на стільчики, я зараз чайчику вам…
Він був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
— Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справі!
— Аніскілечки не турбуєте! — заторохтів дідуган. — Які ж діла можуть бути у старесенького пенсіонерчика? От у вас, розумію, — купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капітону Порфировичу, він допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусіда! Нарешті хоч про це дізналися, а то ж питати — незручно…
— І все ж пробачте, що заважаємо, — мовив Борис. — Ви ж, здається, робите якісь досліди? Ми бачили, як ви пробірки носили.
Капітон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосміхався:
— Так-так, розумничку мій, я трішечки хімією, так би мовити, займаюся, у вільну часинку.
— Ой, цікаво! — вихопилось у Наталки. — А що ж ви робите?
— Та чого розказувати, — відмахнувся дідуган, — самі згодом дізнаєтесь! — І якось так дивно й таємниче посміхнувся, що мені аж мурахи по спині забігали…
— Ну, викладайте свою справоньку! — всівся нарешті сусід. — Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: «дітоньки», «пенсіонерчик», «уважненький»! Але доводилось терпіти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога більше повітря і відтарабанив сусідові наше прохання.
— Та хіба ж це проблемочка? — вишкірився дідуган. — Та грайтеся собі на здоров’ячко, хоч лусніть! — І він знову недобре зблиснув колючими очицями.
— Тоді спасибі вам, — поважно подякував Борька, — ми скористаємося з вашої люб’язності. А тепер — вибачайте, ми підемо.
Капітон Порфирович заметушився, підскакував до кожного з нас, навіщось тис кожному руку.
— Ви ж, любесенькі мої, заходьте, не полишайте на самотиночці старесенького, кхе-кхекс, пенсіонерчика! Та грайтеся — коли тільки схочете. А за це мені теж дещо, кхе-кхекс!.. — І дідуган задоволене потер долоні.
Такий поворот діла нас трохи здивував і насторожив.
— А що вам потрібно! — обережно спитав Ігор.
— Анічогісінько! — замахав руками сусід. — Згодом домовимось. Нічого дорогесенького я не візьму, просто мінятися люблю з дитинства… Ну, не буду вас більше затримувати, ідіть собі! — І він провів нас аж до хвіртки.
— Щось не подобається мені цей «пенсіонерчик»! — мовив Ігор, коли ми трохи відійшли.
— Та й мені теж, — погодився я. — Надто вже чемного вдає. І ще якийсь обмін! Що він хоче від нас?
— Чого голову сушите? — перервав нас Борька. — Сказала ж людина: мінятися любить. Ну, попросить по хліб піти чи грядку виполоти — от і все!
— Ми б і так зробили, — сказала Наталка, — не обов’язково за щось! А от посмішка його і справді — бр-ррр! — І вона аж плечима пересмикнула, ніби від холоду.
— Стривай! — ухопив мене за руку Ігор. — Пам’ятаєш, Корнелій казав: «Стережіться сусіда!»? А що, коли він мав на увазі Капітона Порфировича!
Я раптом подумав те ж саме.
— От що, — сказав я, — треба побалакати з Корнелієм!
6
Прибігши додому, я вирішив відразу ж розпитати про дідугана в Корнелія. Але спершу треба було якось підлеститись. Сьогодні в нас саме були коропці, мама купила в обід. Я вибрав чималенького і звернувся до Корнелія, що дрімав на кухні.
— Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!
Корнелій розтулив одне око, поглянув на мене, перевів погляд на коропа, встав, потягся, а тоді ліниво, ніби неохоче, вийшов з-під батареї і лапою взяв рибу.
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, він хрумав коропа й задоволено муркотів. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, під батарею.
— Корнюсю, — звернувся я до нього. — Давай трішки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.
Він зиркнув на мене і щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортіло після такого обіду поспати, а тут я зі своїми балачками.
— Корнюсю, наш новий сусід — це не той чоловік, про якого ти колись казав?
Кіт мовчки дивився на мене.
— Його звуть Капітон Порфирович? — уточнив я.
Кіт мовчав. Він замружив очі і, здавалося, засинав.
«Ех, — подумав я, — дав маху! Треба було спершу поговорити, а потім годувати його!»
Трохи засмучений, я всівся за уроки.
Щиро кажучи, з тієї ночі, коли ми відкрили для себе польоти, Корнелій більше ніколи не розмовляв з нами. Тож інколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тоді?.. Але, напевне, все було таки насправді! Просто Корнелій більше не говорив, бо не хотів. А схоче — знов заговорить!