Золота медаль [uk]

— Треба в лікарню,— коротко сказав він,— у клініку шкіряних захворювань. Ні, ні, вдома лікування не дасть потрібного ефекту. В клініці вам робитимуть ванни, перев’язки.

Він поверх окулярів глянув на Марійку:

— А ви... ви не хвилюйтесь так... Ви...

Його голос здригнувся, і він швидко почав писати щось до блокнота.

В очах у лікаря Марійка помітила глибокий жаль і ще щось невимовлене; і тривога ще дужче стиснула їй серце.

— Я прошу вас...— звернулась вона до лікаря.— Який діагноз? Що це за хвороба?

І враз побачила, як лікар заметушився, одвів очі, недоречно розвів руками, пробурмотів скоромовкою:

— Безперечно, тяжке захворювання шкіри... Ще не зовсім вивчене. Але обов’язково вилікуємо... Поставимо вашу маму на ноги.

Марійка зачинила за лікарем двері й повернулась до матері. Вражена, зупинилась на порозі: мати, тамуючи біль, усміхалась! Та не могла вона зовсім сховати зусилля, якого коштувала їй ця усмішка.

— Доню, ти хвилюєшся більше, ніж я. Повір, що все буде гаразд!

Тоді, неймовірним зусиллям волі подавивши спазму, яка перехопила горло, Марійка відповіла:

— А хіба в мене є якісь сумніви? За тиждень ти будеш здорова!

Того ж дня Євгенію Григорівну забрали до клініки.

Увечері прийшли Ніна й Юля, вони вже знали про Марійчине горе.

— Слухай, Маріє,— сказала Юля.— Не думай, що ми прийшли розважати тебе чи втішати. Не такий, мабуть, у тебе сум на серці, щоб його можна було так легко розвіяти. Але з нами тобі буде все-таки не так самотньо. Правда ж?..

Утрьох посідали пити чай. Невеселий він був.

— Мене тривожить,— замислено промовила Марійка,— що в мами якась загадкова хвороба. Лікар чомусь не назвав її... Чи справді не знає, чи не хотів сказати...

— Можливо, що це — на нервовому грунті,— сказала Ніна.— Я читала, що багато шкіряних хвороб нервового походження. А от гангрену так навіть лікують тим, що роблять операцію на якомусь там нерві. Це — факт.

— Ну, в наш час,— підхопила Юля,— майже немає невиліковних хвороб. Найстрашніше — рак, проте й від нього виліковують, якщо своєчасно виявляють. Я вірю, що мине десять-п'ятнадцять років, і наші вчені знайдуть якийсь могутній засіб довголіття. Ось побачите, дівчата. Ми житимемо до ста п’ятдесяти літ.

Потім розмова зайшла про наступні вибори до місцевих Рад. Юля розповіла, як вона робила в агітпункті доповідь про Конституцію СРСР, і потім посипалось стільки запитань про міжнародне становище, що відповідь на них забрала більше часу, ніж сама доповідь.

— Я могла б сказати,— розповіла Юля,— що запитання — не на тему доповіді, але, думаю, чи вірно ж це буде? Та й як же так: я — агітатор і піду, не відповівши виборцям? Ну, і стала відповідати на всі запитання. А багато з них такі: «Коли ж Народно-Визвольна армія Кореї скине в море розбійників-інтервентів?» Або: «Чому робітничий клас Америки не заборонить своєму урядові гонку озброєнь?» Ну, серед виборців веселе пожвавлення, хтось кидає репліку: «А тому, що це зовсім не «свій» уряд!»