Слідами вигнанця

Поміж оселями вихлялася широка й утоптана стежка. Серед селищного майданчика стояла велика хатина, яка різнилась від інших хіба тільки тим, що з південного боку до неї притулилось просторе піддашшя на чотирьох грубо витесаних сохах. До піддашка вело троє дерев'яних сходинок, а обабіч плелися до самісінької стріхи виткі квітучі кущики.

Селище було з усіх боків оперезане високим бамбуковим плотом. Тільки в одному місці лишалась продухвина — брама.

Отака мальовнича картина в пишних рамцях буйного пальмового лісу відкрилась очам географа ту мить, коли тубільці обережно зупинились, насторочили вуха, а тоді раптом підхопили ноші, виплетені з ліан, і вийшли з лісу на моріг.

Дикий вереск не вщухав ні на мить. Оглушливо гупав бубон. Натовп, наїжачившися списами, підходив до брами. Перед брамою Павел озирнувсь, і те, що побачив, змусило його всміхнутись. Негри поклали карабін на рогожину й так обережно несли його, наче карабін кожної миті міг вибухнути й усіх повбивати.

При найменшому струсові бідолахи здригались і злякано озиралися. Очевидно, «вогненний лук» їм доводилося бачити вперше.

«Куди це мене тягнуть? — розгублено думав Павел. — Забивати? Навряд. Якби вони хотіли мене вбити, то вчинили б це в лісі, — заспокоював він себе, але понад усе хвилювала його доля негреняти. — Коли б тільки з ним нічого лихого не скоїлося!..»

Раптом з брами вийшов новий гурт тубільців. То були молоді кремезні негри, однакові на зріст, із лиснючою чорною шкірою та зачісками форми римських шоломів. Кожен тримав у руках відполірований асагей з металевим вістрям.

«Це, певно, вождева гвардія, — тамуючи тривогу, роздивлявся струнких легенів Павел. — Вірна сторожа племені!»

У браму носії увійшли повільно і врочисто.

— Бана! Бана! — почувся громовий голос котрогось із тубільців.

Павел аж сіпнувся з несподіванки. Негр, який вигукнув це, був на добру голову вищий за решту одноплемінців. Він поважно розмахував своїми довжелезними й м'язистими руками. Обличчя його здавалося грізним і лютим. Густе волосся стриміло вгору, вимощене як буйволячий ріг. Зачіска, наруччя, великі білі серги у вухах, грубий шар пропеченої пальмової олії, якою була змащена шкіра, свідчили, що цей чолов'яга посідає неабиякий пост у племені.

Почувши голос велета, воїни, що несли географа, спинились, мов укопані. Інші обережно поклали рогожину з карабіном на траву.

Чолов'яга дістав із свого набедреника якесь лискуче коліщатко з білої мушлі й одяг його собі на правицю. Вмить натовп завмер, востаннє глухо простогнав бубон. Негри понахиляли списи, позакидали луки за плечі й склали стріли в сагайдаки. Велет засурмив у бойовий ріг із слонового ікла.

Всі повернули голови до пагорба. З лісу сполоханою пташнею повибігали діти й жінки. Декотрі серед них носили у плетених личаних торбах немовлят, інші тягли на головах важкі клунки. За дітьми гнала ціла зграя рудих собак. Останніми плентались діди та баби, спираючись на бамбукові ціпочки.

Очевидно, в селищі була оголошена тривога. Чоловіки подалися захищати оселі від ворога, а жінки, діти та баби з дідами поховались у джунглях.

Тепер воїни збуджено гомоніли, дивлячись, як їхні родини повертаються додому.

Наче той розбурханий вулик, гув напівголий пістрявий натовп, сокоріли кури, валувала собачня. Цілий вирій дітлашні опосів білу людину, але негр-велет невдоволено насупився, подав знак двом чоловікам, і ті розігнали малечу. Тим часом привели Домба. До смерті переляканий хлопчик став перед велетом. Обличчя йому пересудомилось від болю. «Мабуть, мотузки повпивалися, ріжуть…» — з тривогою подумав Павел. Але як він міг допомогти Домбові, коли й сам був не в кращому становищі!