Щоденник злодія

— Так.

— Я можу покластися на тебе, на твою дружбу.

Той самий погляд і та сама відповідь.

— Я вестиму те саме життя, що й ти, хіба що не хочу красти.

— Чому?

— Ні. Я ліпше працюватиму.

Я замовк.

— Ти кажеш, якщо я тебе покину, то ти станеш розбишакою. Чому?

— Бо мені було б соромно.

За кілька днів я йому сказав:

— Ти знаєш, доведеться обходитися тим, що є. У нас майже немає купила.

Люсьєн ступав, устромивши очі в землю.

— Аби тільки було, що поцупити, — сказав він.

Я насторожився, затамувавши подих, щоб надто брутальним запалом не порушити крихкого механізму, який спонукав його вимовити ці слова. Я повів розмову про інше. Другого дня після відвідин Ґ. Г. Люсьєн поділився зі мною інформацією.

Ґ. Г. мешкає в квартирі, умеблюваній за чотири дні, коли німці вступили до Парижа. Перебравшись із трьома своїми друзями в однострої Вермахту (однострої викрали повії у солдатів, яких здолала втома, алкоголь та любов), він пограбував кілька приватних осторонців парижан, які покинули свої домівки. Його напхом-напхана вантажівка курсувала від Пасеї до гаража. Останнім часом він надбав собі меблів та килимів. Від таких килимів на всю кімнату, кажу я собі, передається крізь підошви ніг стриманість, вони дарують тишу — навіть самотність і душевний спокій, які може дарувати лише материнське серце. Вони дозволяють виголошувати ганебні слова і готувати мерзенні злочини. Люстри дослівно заполонили помешкання. Двоє його друзів, які порівну розділили свою здобич, померли, тобто їх убито в Італії під Дарнаном. Третього щойно засудили до примусових довічних робіт. Ці дві смерті і покарання освятили право Ґ. Г. на власність. Вони узаконили правдивість цього права. Упевнений — чи ні — що його ніхто ніколи не викриє, він ходив по цих килимах, розсідався у кріслах з незнайомим йому досі відчуттям власної значущосте.