Чорнильна смерть
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #3
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-067-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильна смерть». Краткое содержание книги:
У книжці «Чорнильна кров» це вміння працює в зворотньому напрямку, і Меґі з Мо вписано до нечувано лихого чорнильного світу.
І от нарешті у «Чорнильній смерті» головні герої змушені жити у вигаданому світі, сповненому викликів і небезпек, позаяк сюжет розгортається злощасно. Здається, що вони назавжди загубилися поміж обкладинками. Та з'являється надія на визволення. Але за умови, що Меґі і Мо зможуть переписати минулі помилки й укласти небезпечну угоду зі смертю.
— Хіба? А навіщо нас тоді рахують? — Хлопець за останні тижні дуже виріс. Горе немов стерло йому з обличчя дитячі риси. Іво, мавши заледве десять років, був тепер за батька в родині, дарма що Феноліо інколи намагався скинути йому цей тягар з недорослих плечей. Хлопець працював у фарбарні, день у день допомагав витягати мокру тканину зі сморідних казанів, і ввечері приносив той сморід додому. Але отак він заробляв більше, ніж Феноліо своєю писаниною на базарі.
— Вони винищать нас усіх! — незворушно казав він далі, прикипівши очима до вартових, що й досі наставляли списи на застиглих у чеканні жінок. — А Сойку розірвуть на шматки, як розірвали на тому тижні шпільмана, що кидав у намісника гнилі овочі. Ті шматки потім згодували собакам.
— Іво! — урвався терпець Феноліо. Він спробував схопити малого за вухо, та хлопець був швидший і відскочив, перш ніж старий дотягся до нього. Зате сестричка стояла і так міцно вчепилася за руку Феноліо, наче ніщо інше не могло дати опори в цьому розбитому світі.
— Вони ж не зловлять його, еге ж? — Тихий голос Деспіни звучав так несміливо, що Феноліо був змушений нахилитися до неї, щоб почути її слова. — А ведмідь тепер захищає Сойку так само, як і Чорного Принца, правда?
— Авжеж! — Феноліо знову погладив чорні, як ніч, коси дівчинки.
На вулиці зацокотіли копита, і між будинків жваво залунали голоси, немов глузуючи з мовчазних, занімілих у чеканні жінок, а за навколишніми пагорбами сідало сонце, зачервонивши покрівлі Омбри. Шляхетне панство поверталося сьогодні з ловів пізно, гаптований сріблом одяг був забризканий кров'ю, а знуджені серця приємно збуджені вбивством. Атож, смерть може правити за казкову пригоду — коли йдеться про чиюсь іншу смерть.
Жінки збилися тісніше. Вартові відігнали їх від брами, але вони й далі тиснулися перед мурами замку. Старі й молоді, матері й доньки, бабусі. Мінерва стояла попереду. За останні тижні вона наче висохла. Його сюжет пожирав її, справжнісінький канібал! Але вона засміялася, почувши, що Сойка подивився в замку кілька книжок і живий та цілий виїхав з нього.
— Він урятує нас! — прошепотіла вона і тихенько співала ввечері модних тоді в Омбрі поганеньких пісень. Про білу і чорну руки справедливості, Сойку і Принца…
Коли поряд проїздили солдати, що охороняли ловецьку виправу, Феноліо взяв Деспіну за руку. За солдатами по вулиці їхали шпільмани: Свистун, Барабанщик, Жонглер, Приборкувач Кобольдів і, звичайно, Ворон, що не проминав жодної нагоди розважитись (дарма що його нудило, коли когось осліплювали або четвертували). Далі бігли собаки, плямисті, як і світло в хащі, йшли слуги, які дбали, щоб собаки в день ловів були голодні, і нарешті єгері, далеко попереду від Миршавця, худенького чолов’яги на завеликому огирі, не менш бридкого, ніж начебто була гарна його сестра, з гостреньким носиком, що видавався закоротким для його обличчя, і широкими, зціпленими вустами. Ніхто не знав, чому Змієголов саме його призначив господарем Омбри. Можливо, це сталося на прохання його сестри, яка зрештою подарувала Срібному князеві його першого сина. А втім, Феноліо радше припускав, що Змієголов обрав свого недолугого свояка, бо був певен, що той ніколи не повстане проти нього.
«Що за нікчемна постать, — зневажливо думав Феноліо, коли повз нього, набундючившись, проїздив Миршавець. — Вочевидь у цьому сюжеті навіть головні ролі дісталися пересічним акторам».
Здобич ясного панства була, як і сподівалися, багата: куріпки, що, мов стиглі плоди, похитувались на жердинах, до яких прив’язали їх слуги, з півдесятка сарн, що їх Феноліо сам навмисне вигадав для цього світу, їхнє червоно-буре хутро навіть у дорослому віці було плямисте, як у маленьких теляток (проте вони не встигали стати надто старими!), зайці, олені, вепри…
Омбрійські жінки незворушно дивилися на забиту дичину. В багатьох рука зрадливо тяглася до порожнього шлунка або ж очі мимоволі поглядали на завжди голодних дітей, що чекали матерів під брамою.
А потім — повз них пронесли єдинорога.
Клятий Сироголовий!
У світі Феноліо не було єдинорогів, але Орфей приписав одного, і то тільки на те, щоб Миршавець мав змогу вбити його. Феноліо мерщій затулив рукою Деспіні очі, коли повз них несли єдинорога, біла шкура була пробита й залита кров’ю. Ще й тижня не минуло, як Розенкварц повідомив йому про це Миршавцеве доручення. Оплата була висока, і вся Омбра й здогадатись не могла, з яких далеких земель Чотириокий доправив те казкове створіння.