Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Ти хитаєшся, охоплений болем (ніколи б раніше не повірив, що можна відчувати його і не померти!), і виєш не своїм голосом (досі ти навіть не припускав, що в тебе такий голос!), і вже ніколи, ніколи в житті тобі не підвести руки так високо над головою, як цієї миті.
А якщо одному з цих спаде на думку зробити тебе взагалі калікою, він хапає тебе за ноги, і висне на них всією вагою, і розгойдується разом із тобою. Ця чаша, — сказав Амбрас, — мене обминула, але тільки ця». — Він подряпав палець кільцем перфоратора і злизував кров з маленької ранки.
Берінг уперше чув, щоб колишній в'язень баракового табору при каменоломні розповідав про свої муки. В армійських демонстраційних наметах і на шкільних уроках у перші повоєнні роки про тортури та злигодні Сліпого берега завжди розповідали лише стелламурівські проповідники (за тих часів їх так поміж собою називали моорці), але не самі жертви мордувань. І на всіх «party» в каменоломні чи покаянних ритуалах біля пароплавного причалу звільнені залишалися німими і безликими, тож Берінг і взагалі багато дітей Моору думали, що таборяни ніколи не мали власного голосу, а обличчя в них завжди були застиглими масками мертвяків, як на армійських плакатах у голих трупів, навалених купою біля бараків чи скинутих у глибокі ями: таких фотографій було вдосталь і в демонстраційних наметах, і на шкільних уроках історії, а в процесіях громад спокутників ними часто були обвішані сендвічмени.
Багато часу минуло, доки Берінг і такі як він зрозуміли, що не всі небораки з баракового табору щезли в землі чи у величезних цегляних печах крематорію, деяким вдалося врятуватися і жити тепер у тому ж світі, що й вони. Біля цього озера. На цьому березі. Лише коли Собачий Король та інші давні зебри, змінивши свої смугасті роби на армійські шинелі та бомбери, за завданням та за підтримки Армії перебрали на себе керівництво не лише каменоломнею, а й буряківницькими товариствами, солеварнями, секретаріатами, посіли й інші відповідальні пости, — лише тоді молоде покоління навіть у найглухіших закутках приозер'я мусило визнати, що минуле ще аж ніяк не зникло.
Але згадки про час, який був до них, для дітей Моору були нудними. Хіба вони мали якийсь стосунок до чорних прапорів на пароплавному причалі чи до руїн табору біля каменоломні? А до послання Великого напису в кар'єрі? Хай інваліди війни й ті, хто з неї повернувся, якщо вони мають бажання, обурюються стелламурівськими заходами і протестують проти правди переможців — для Берінга і йому подібних усі меморіальні ритуали, що проводилися хоч за наказом Армії, хоч з ініціативи громад спокутників, були не більш ніж похмурою виставою.
Адже те, що діти Моору бачили на плакатних щитах і чули на схвалених мироносцем уроках історії, було просто-напросто Моором — покинуті бараки, обліплені мушлями палі пароплавного причалу, каменоломня, руїни. Все це було й так їм відомо. Їм хотілося бачити зовсім інше: багатосмугові шосе Америки, якими одна за одною мчали машини на зразок тієї, на якій тут, у приозер'ї, їздив лише комендант, а пізніше — його Собачий Король. Хмарочоси острова Мангеттен, де була резиденція Ліндона Портера Стелламура; море! — їм хотілося бачити море, а не пожовклі світлини Сліпого берега. Статую Свободи біля входу до Нью-Йоркської гавані та порожнистий смолоскип у її витягнутій руці хотіли вони бачити, а не гігантські літери Великого напису: Тут лежать убиті — числом 11 973… Звісно, у кожній землі лежали мертві. Але хто хотів у третьому десятилітті Оранієнбурзького миру рахувати трупи? Великим написом розповзався мох.
З тієї хвилини, як закінчився концерт, Берінг жодного разу не наштовхнувся ані на п'яних забіяк, ані на «шкіряних», але продирався крізь юрбу все рішучіше і безцеремонніше. Якщо з Собачим Королем щось сталося, вілла «Флора» знову відійде до Армії, а він сам повернеться до кузні. Натовп був настільки повільним, що бісив його. Кулаками він розштовхував послідовників Паттона, які зовсім нещодавно були йому ніби рідні, і вигукував ім'я хазяїна. Але тут це ім’я викликало лише озлоблені погляди, і хоч як би сильно він опирався, натовп повільно волочив його із собою.
Стоянка машин супроводу здавалася далекою чорною фортецею у темряві, коли він нарешті знайшов Собачого Короля. Амбрас стояв, обіпершись на оброслий травою бік іржавої автоцистерни, а довкола була юрба, і його обличчя мерехтіло у відблисках палаючого суччя та смолоскипів тих, що його обступили. На перший погляд, здавалося, що він цілком занурився у споглядання абсурдного номеру, який тут розігрувався за його участі. Сім або вісім ірокезів (так звали голомозих, які залишали на голові вузьку смужку волосся, пофарбовану крикливо-червоним кольором, на зразок півнячого гребеня), робили випади в його бік і зразу ж відскакували назад, тягнулися до нього своїми смолоскипами, але не торкалися, не обпікали, тільки волали щось — чи то питання, чи то образи — не розібрати. Амбрас не відповідав і взагалі ніяк не захищався. Просто стояв і дивився на них. Який же в нього втомлений вигляд.