Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
На борту «Адмірала Брагетона» запанувало загальне збудження: «Нечестивий не уникне своєї долі!» Тобто я.
Для мене це цькування стало чи не тяжчим за саму подорож. Несподівано опинившись серед стількох ворогів, я більш-менш успішно намагався виявити їх, хоча сам їм у вічі не ліз: абсолютно безкарно, надто вранці, стежив за ними крізь ілюмінатор своєї каюти. Перед сніданком вони, зарослі шерстю від лобка до повік і від ануса до п'ят, виходили на прогулянку, сонце наскрізь просвічувало їхні піжами. Поспиравшись на фальшборт, із чарками в руках мої вороги нудились від самого світанку і, здавалося, от-от заблюють усе навколо, надто капітан із банькатими, налитими кров'ю очима, що мучився печінкою з самого ранку. Повиходивши з кают, пасажири щоразу розпитували один одного, чи мене ще не «харкнули за борт». Унаочнюючи цей образ, вони плювали в збурунене море. Ну й розвага!
«Адмірал» не плив уперед, а, стогнучи, радше плентав, важко перебираючись із хвилі на хвилю. Не подорож, а справжня хвороба. Я дивився зі свого кутка на членів того ранкового синкліту, й усі вони видавались мені хворими, що вочевидь страждають на малярію, алкоголізм, сифіліс; вони стояли від мене метрів за десять, і їхній безперечний фізичний занепад трохи гамував мою тривогу. Зрештою, ці хвальки такі ж переможені, як і я! Вони просто й далі комизяться, та й годі! Це єдина відміна Комарі зобов'язані смоктати їхню кров і впорскувати в набряклі вени отруту, яка знешкодиться ой не швидко. Спірохети вже роз'їдають їм артеріальні стінки… Алкоголь роздимає печінки… Від сонця репаються нирки… До волосні в них поприлипали лобкові воші, а на шкірі живота вже розпливається екзема… Безжальне світло зрештою випалить їм сітківку!.. Мине трохи часу — і що від них зостанеться? Кавалок мозку… А навіщо? Га? Навіщо їм мозок там, куди вони їдуть? Щоб накласти на себе руки? Адже в тих краях мозок може придатись тільки на це. Шкода й мови: невесело старіти в країні, де немає розваг… де навіть у потьмянілому дзеркалі, як дедалі швидше обертаєшся в руїну, стаєш дедалі бридкіший. Серед зелені загниваєш дуже швидко, надто коли немилосердо пражить сонце.
На Півночі принаймні зберігається людська плоть, північани бліді з народження й довіку. Між мертвим шведом і хлопцем, що не виспався, різниця невелика. А колоніста вже на другий день по приїзді починає точити черва. Саме на колоністів чекають украй працьовиті хробачки, даючи їм спокій тільки в могилі. Людина — це торба на хробаків.
Ми пливли морем ще цілий тиждень, заки дісталися Брагаманки, першої обіцяної землі. Я почувався так, ніби мене замкнули в коморі з вибухівкою. Я майже не ходив до їдальні, намагався не сідати за їхні столи й не ходити серед білого дня їхніми палубами. Я вже ні з ким не розмовляв, не виходив на прогулянку. А втім, важко стати непомітним на пароплаві, нікуди не тікаючи з нього.
Прибиральник кают, — до речі, вже батько родини, — охоче розповів мені, як блискучі офіцери колоніального корпусу з чарками в руці присягайся відлупцювати мене при першій нагоді й викинути за борт. Причини цього прибиральник не знав, ба й сам зацікавився, що я міг накоїти, щоб усіх отак збаламутити. Ми обидва нічого не розуміли. Це все могло тягтися хтозна-як довго. Просто в мене не рот, а паща з отрутою.
Надалі я ніколи не пускатимусь у подорож із людьми, яким так важко догодити. Вони так знемагали від неробства, цілий місяць замкнені наодинці з собою, що було досить дрібнички, аби розбуркати їх. Поміркуйте лишень: навіть на суходолі протягом однісінького дня добра сотня людей зичить вам, бідолашному, смерти, — скажімо, ті, кому ви заважаєте, ті, що тиснуться за вами в метро, ті, що ходять повз ваше помешкання, а самі не мають де жити, ті всі, хто стоїть за вами в черзі до пісуара; зрештою, чимало інших людців, навіть ваші діти. Цьому немає кінця-краю. Світ такий. А на пароплаві цей тиск набагато відчутніший, сковує ще дужче.
У тій перегрітій лазні піт розпарених тіл почав концентруватись, пригнічені передчуттями страшливої самотности, що невдовзі поховає і їх самих, і їхню долю, колоністи стогнали, мов у передсмертних корчах. Вони чіплялися, гризли, дерли все на шматки, захлинались власною слиною. День у день увага до мене зростала дедалі більше. Якщо я вряди-годи несміливо заглядав до їдальні, це ставало мало не справжньою сенсацією. Тільки-но ставав на порозі, всі сто двадцятеро пасажирів здригались і починали шепотітися…
Офіцери колоніальних військ, що без упину насичувались горілкою біля капітанського столу, службовці всіляких контор, а надто конголезькі вчительки, яких на «Адміралі Брагетоні» снував цілий виводок, зрештою перейшли від незичливости до ганебних для мене припущень, надавши мені майже пекельної величі.