Блакитне мереживо долі
- Автор: Тайлер Энн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-75-3
- Переводчик: Анастасия Климова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Блакитне мереживо долі». Краткое содержание книги:
Аманда із Г’ю та Елізою виїхали на день пізніше (у суботу зранку, а не у п’ятницю ввечері, бо Аманда не могла відпроситися з роботи). До того ж, вони зупинилися в іншому котеджі, оскільки Г’ю, за його ж словами, не міг жити в гармидері. Собак із собою не брали, усі вони залишилися у притулках.
Будинок, який щоліта винаймали Вітшенки, стояв на відносно безлюдній частині берегу Делавера і мав далеко не розкішний вигляд. Його стіни були оббиті вагонкою і пофарбовані у депресивний зелений колір, що нагадував гороховий суп. У дерев’яних дошках на підлозі було стільки скалок, що ніхто не наважувався ходити босоніж. Кухня була побудована ще у далеких 40-х роках. Однак для родини цього всього було більш ніж достатньо, їм такий будинок був ближчим за духом, ніж великі маєтки з венеціанськими вікнами далі на березі. А Реду випадала чудова нагода щось відремонтувати, адже він ніколи не міг спокійно відпочивати. Ще до того як Нора й Еббі встигли розібрати пакунки з їжею, він склав список того, що необхідно негайно полагодити.
— Подивіться на ці дверцята! Та вони ж на ниточках висять! — і Ред разом із Г’ю Дженні швидко попрямував до машини по свої інструменти.
— Дивіться, сусіди приїхали, — озвалася Дженні.
Сусідній будинок був таким же непритензійним, як і їхній, і люди, про яких сказала Дженні, винаймали цей котедж протягом того часу, що і Вітшенки. Дивним було те, що вони ніколи не спілкувалися між собою і навіть не були знайомі. Лише всміхались одне одному, якщо випадково зустрічалися на пляжі, але ніколи не віталися. Колись Еббі хотіла з ними потоваришувати і вирішила запросити їх «випити», однак Ред і діти виступили проти. Чоловік наполягав на тому, що все має залишитися, як є, щоб потім не виникло якихось неприємних ситуацій. Навіть Аманда і Дженні у дитинстві завжди соромилися знайомитися із сусідськими дівчатами, бо вони були трохи старшими і приїжджали відпочивати з власними друзями.
Тому всі ці роки, а їх було тридцять шість, Вітшенки здалеку спостерігали за тим, як молоді стрункі батьки із часом гладшали, як з’являлася сивина у волоссі, а їхні дочки дорослішали. Одного літа у кінці 90-х вони помітили, що батько за всю відпустку жодного разу не занурився у море, а сидів, закутавшись у ковдру, у шезлонгу. Наступного літа його з ними вже не було. Того року сусіди були тихі і похмурі, хоча раніше завжди були веселі. Проте вони продовжували їздити у цей будинок щороку. Їхня мати тепер гуляла зранку сама морським узбережжям, дочки приїжджали разом із хлопцями, які потім стали їхніми чоловіками. Згодом з’явився маленький хлопчик, а за ним — дівчинка.
— Дивіться, — відрапортувала Дженні, — онук приїхав уже з другом.
— Мені від цього хочеться плакати, — відповіла Еббі.
— Плакати? — здивувався Г’ю. — Чому?
— Це ж… циклічність. Коли ми вперше побачили наших сусідів, їхні маленькі дочки запрошували своїх друзів, а тепер онуки вже приїжджають зі своїми, усе починається спочатку.
— Ви, напевне, занадто багато уваги їм приділяєте, — відповів Г’ю.
— Так, вони — це ж певною мірою ми, — відповіла Дженні.
Але Г’ю було важко зрозуміти значення цих слів. У п’ятницю, у день приїзду, у морі купалися лише чоловіки та онуки. Жінки прибирали, готували вечерю та розпаковували речі. Але вже у суботу, коли приїхала Аманда зі своєю родиною, усі перейшли на розклад відпустки: вранці вони йшли на пляж, на обід поверталися у будинок, після обіду — знову на пляж. Вітшенки зі своєю білою шкірою ховалися під тентом, а їхні діти зі своїми коханими половинками засмагали на сонці. Діти Стіма намагалися спіймати великі хвилі, але в останній момент зі сміхом вибігали з води. Стім, схрестивши руки, наглядав за ними. Еліза, худенька і бліда дівчинка у купальнику, який нагадував балетний, сиділа під навісом, навіть не підходячи до води. Натомість Деббі, дочка Дженні, і Сьюзан разом плескалися у воді та пірнали у хвилі. Сьюзан цього літа виповнилося чотирнадцять, як і Елізі, але, здається, у неї було більше спільного з тринадцятирічною Деббі. Обоє дівчат були ще дітьми, хоча, на відміну від худорлявої і маленької Деббі, Сьюзан була більш міцною, із пласкими грудьми, однак з чутливими повними губами і великими карими очима. Цього року дівчата жили вдвох в одній кімнаті. Раніше Еліза теж жила з ними, а не у котеджі з батьками, але не цього року. Як вирішили дівчата, Еліза стала зарозумілою.