Делілло Дон. Зеро К
- Автор: Делилло Дон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3306-5
- Переводчик: Максим Нестелєєв
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Делілло Дон. Зеро К». Краткое содержание книги:
Росс теж відчуває глибоку потребу увійти в інший вимір і прокинутися в новому світі. Натомість його син прагне жити й відчувати «мішанину подивів нашого часу тут, на землі».
Чудовий, щирий роман одного з найвидатніших письменників нашого часу. «Зеро К» — справжня ода мові й людяності, роздум про смерть та обійми життя.
Потім ми перезирнулися, усе ще ані пари з уст, один з тих поглядів, що каже: «А хто ти все ж, на біса, такий?» Це був її погляд. Жінки володіють цим поглядом. Що я тут роблю і з ким це я, якийсь дурень, що вигулькнув нізвідки. Ми все ще були на ранньому етапі, і навіть якщо романтика це переживе, воно все ще скидатиметься на ранній етап. Нам нічого не треба далі відкривати, і це не холодний договірний розрахунок, як може видатися. Це тільки те, ким ми є, і як ми говоримо і почуваємося. Ми пішли далі, тепер уже недбало, побачивши гологрудого старого в засуканих піжамних штанях, якій засмагав у вологому шезлонзі на майданчику пожежних сходів багатоквартирки. Таке було все. Ми розуміли, що зерно нашого спільного усвідомлення, друк, схема, лишаться проштамповані, як і за перших днів і ночей.
Ми повільно виблукали до вулиці, звідки почали, і я усвідомив, що ми блукаємо до своєрідного настрою, Емминого, пригніченого душевного стану, що оформлювався через неминучу присутність її сина. Ми дійшли до будівлі колишньої фабрики, і коли він з'явився, то ніс своє спорядження скрученим клунком, який і забере з собою до Денвера. Ми пішли на північний захід, і я зрозумів, що уявляю, як чоловік за кермом викликаного таксі мав би українське прізвище й акцент і радо поговорив би цією мовою зі Стаком, даючи хлопцеві ще одну нагоду перетворити вбоге життя чужинця на щедру вигадку.
— 3 —
Я усе перевіряв плиту, навіть вимкнувши конфорки. Уночі, переконавшись, що двері зачинені, я повертався до того, що робив, та врешті-решт скрадався до дверей оглянути замок, повертав дверну ручку, щоб перевірити, утвердитися, випробувати правдивість того, перш ніж іти спати. Коли це почалося? Я йду вулицею, перевіряючи, чи є гаманець і ключі. Гаманець у лівій задній кишені, ключі у правій передній. Я відчуваю і поплескую гаманець зовні, а іноді встромляю палець до кишені, щоб його торкнутися. З ключами я такого не роблю. Мені досить сконтактуватися з ними зовні, підчепивши кільце на ключах здвоєною тканиною кишені штанів і носовичка. Не вважаю за потрібне загортати ключі в носовичок. Ключі під ним. Кажу собі, що таке розташування менш негігієнічне, ніж план дій із загортання ключів у носовичок, якщо й коли висякуватися.
Я відвідував Росса в його кімнаті з однобарвними картинами, коли він сидів і думав, а я сидів і чекав. Він попрохав мене прийти, кажучи, що є ідея, яку він хотів запропонувати. Мені спало на думку, що це його одиночна камера, формальне місце кожного виплеканого спогаду. Він заплющив очі, похилив голову і потім, начебто у встановленому порядку, спостерігав за тим, як його рука затремтіла.
Коли це припинилося, він повернувся до мене.
— Учора, коли я вмився, то поглянув у дзеркало, серйозно так і розважливо поглянув. І виявив, що я якийсь дезорієнтований,— сказав він,— бо у дзеркалі ліве — то праве, а праве — то ліве. Але було щось не так. Там, де мало бути моє несправжнє праве вухо, було моє справжнє праве вухо.
— Це так здається.
— Це так було.
— Має бути галузь знань, що називається фізика ілюзій.
— Є така, але її якось інакше називають.
— То було вчора. Що трапилося сьогодні? — спитав я.
На це він не відповів.
Потім сказав: «У нас певний час був кіт. Не думаю, що ти це знав. Кіт, бувало, приходив сюди, згортався на килимі, і то була своєрідна нерухомість, особлива благодать, казала Артис, яку кіт вносив до кімнати. Кіт став невіддільним від картин, кіт належав мистецтву. Коли кіт був тут, ми говорили нишком і намагалися не робити різких чи непотрібних рухів. Це б зрадило кота. Думаю, це в нас було серйозно. Це б зрадило кота, казала Артис, і вона посміхалася так, як зазвичай персонаж у старому англійському кіно. Це б зрадило кота».