Прокляття дому
- Автор: Ерпенбек Дженні
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги - XXI
- ISBN: 978-617-614-117-4
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прокляття дому». Краткое содержание книги:
Тоді маклерша і клієнти переходять коридором до гардеробної, з її сховку дуже добре чути, про що вони говорять, адже від них її відділяють тільки тонкі двері. Маклерша каже: Таких вбудованих меблів, як тут, вам сьогодні вже ніхто не виготовить. Еге ж, — відказує клієнт, — тільки от запах тут якийсь дивний, котом смердить чи куницею. Знаєте, я ще тут зроду куниць не бачила, — каже маклерша, сміється і йде далі, в кабінет, матові шибки дверей тихенько бряжчать, клієнт пішов, мабуть, слідом, тому що настає тиша, за якийсь час група повертається, маклерша все ще або ж знову сміється. А будинок належить до пам'яток архітектури? Ні, ні, на жаль, не належить, — каже маклерша, клієнт прокашлюється, тоді всі спускаються сходами вниз, і тільки коли залягає цілковита тиша, колишня власниця дому виходить із шафи і підходить до вікна кімнати з пташкою, спостерігаючи, як маклерша та її клієнти прямують через сад, час до часу зупиняючись, показують у той чи той бік, наприклад, на дуб, від якого нещодавно відламалася велика гілка, або на дах купальні, вони йдуть повільно, розмовляють, ствердно або заперечливо кивають, а тоді знову десь зупиняються, щоб докладніше обговорити ту чи ту деталь.
Після цих перших відвідин маклерші з клієнтами на кухонному вікні залопотів непромокальний прямокутник м'ятої тканини з написом: Продається. А нижче номер телефону, білий напис на темно-синьому тлі. У вітряні дні оголошення рветься на шнурках, до яких воно прикріплене, так що чутно аж у дім. Згодом один зі шнурків розв'язується, тоді недобросовісна володілиця дому може бачити, спускаючись з Пастушої гори, як оголошення часом перекручується, немов б'ючи себе по записаному білим обличчю, а тоді знову опадає.
Будинок зараз такий порожній, що, мабуть, якби вона змогла наказати йому піднятися в повітря й полетіти геть, його вага дозволила б це зробити. Світло, що падає крізь кольорові шибки, вирвалося б разом з будинком, а ще блиск напастованої врешті підлоги і рипіння другої, п'ятнадцятої і передостанньої сходинки. Їй згадується, як бабуся замовила майстрів перенести купальню, вона зі своїм другом дитинства супроводжували майстрів усю дорогу догори схилом: купальню повільно пересували на колесах разом з очеретяним дахом, вікнами і віконницями, дашком над входом і обома дерев'яними колонами, підіймали шляхом між вільхами, дубами і соснами, і коли купальню встановили зверху на схилі, то краєвид на озеро, що тепер відкривався, якщо вийти на ґанок, був чи не кращий, ніж раніше. Полетіти, от тільки вона не знає, куди.
Вона ще чимало разів бачить із кімнати з пташкою, поки літо повільно наближається до кінця, маклершу з усе новими клієнтами в саду, клієнт стукає носаком черевика об кам'яну плиту, щоб перевірити, чи не розхитані сходи, іншому маклерша показує вигрібну яму, ще інший смикає за сусідський паркан, стовпці якого спорохнявіли, смикає доти, поки два стовпці, скріплені тільки дротом, не падають набік. Дім і земельна ділянка не з дешевих, тому вона вислуховує ще багато розмов, багато разів ще відчиняють дверцята до пласкої шафи, багато разів наголошується, що цей бік озера — кращий, багато разів вона чує про Альберта Шпера, про котів та куниць. Сміх. А будинок належить до пам'яток архітектури? Ні, ні. Сміх, прокашлювання. Маклерша не має одноосібних повноважень організовувати продаж будинку, не виключено, що сюди може приїхати приглянути за станом справ хтось зі спадкоємців з Австрії, Швейцарії чи з західної частини Німеччини, або, скажімо, спадкоємці пришлють майстрів чи знайомих оглянути дім, тому її ніколи не дивує, що дім вона щоразу застає не зовсім таким, як залишала попереднього разу.
Чого ти хочеш, завжди казав їй чоловік, коли вона, на цей час недобросовісна володілиця дому, говорила з ним про земельну ділянку: Ти вже своє в тому домі відбула. Вона не могла пояснити чоловікові, що з того самого моменту, коли стало зрозуміло, що в цьому домі вона не зможе зістаритися, минуле за її спиною почало розростатися з неймовірною силою, що її прекрасне дитинство з таким запізненням навалилося на неї, котра вже давно-давно стала дорослою, виявившись прекрасною в'язницею, у якій вона могла залишитися назавжди. Час, немов мертвою петлею, прив'язував місце, в якому вона перебувала, прив'язував землю до землі, і її також прив'язував до цієї землі, міцно-міцно зв'язував її та друга дитинства, якого вона не бачила вже дев'ять років і якого, мабуть, ніколи більше й не побачить, назавжди.