Химерні оповідання

— Я стояла перед готелем і боялася ступити крок уперед, — сказала сестра Анна.

Ми сиділи у великій порожній кухні, інші сестри вже вийшли, зникли також старанно посортовані відходи. Вона присіла на підвіконні й виглядала дивовижно молодо.

— Було парно й гаряче, як то в Індії. Дорожня легка ряса прилипла мені до тіла. Я почувалася як паралізована, бо те, що я бачила, жахало мене, — вона на хвильку замовкла, шукаючи слів. — Страшенне убозтво, розпачлива боротьба за виживання, жорстокість. Пси, корови, люди, рикші з темними завзятими обличчями, каліки-жебраки. Усе це здавалося мені насильно обдароване життям, всупереч волі тих істот, приречених на життя, наче оте життя було падінням і карою.

Вона відвернулася до вікна, а потім сказала, не дивлячись на мене:

— Гадаю, що я скоїла там найбільший гріх, і зовсім не певна, що він був мені пробачений, хоч я й відбула за нього покуту. Ксьондз, який мене сповідав, схоже, не зрозумів, що я йому сказала.

Вона дивилася у вікно.

— Не було там ніякої святості, як мені обіцяли. Я не знайшла нічого, що могло би виправдати весь той біль. Я побачила світ механічний, біологічний, організований, як мурашник, згідно з усталеним порядком, який був дурним і безвладним. І відкрила там щось страшне. Хай Бог мені пробачить.

Аж тепер вона глянула на мене, ніби шукала підтримки.

— Я повернулася до готелю і просиділа там цілий день. Навіть молитися не могла. Наступного дня, як і було домовлено, приїхали по мене сестри з монастиря за містом і забрали до себе. Ми їхали через висхлий помаранчевий простір, повний сміття й посохлих дерев. Ми мовчали, і сестри, схоже, розуміли мій стан. Може, самі колись пережили це. Десь дорогою я побачила маленькі пагорки, що тяглися аж до горизонту, віддалені один від одного на кільканадцять метрів. Сестри сказали, що це цвинтар священних корів, але я не зрозуміла, про що йдеться. Попросила, щоб повторили. Вони сказали, що сюди недоторкані привозять трупи священних корів, щоб ті не забруднювали міста. Просто залишають їх на пекучому сонці, і природа робить своє. Я попросила, щоб ми затримались, і підійшла, здивована, до тих горбочків, які, як я й чекала, мали бути рештками, шкірою і кістками, висушеними на сонці. Зблизька, однак, видно було щось зовсім інше: скручені, напівперетравлені пластикові пакети з усе ще видимими написами торгівельних мереж, шнурки, гумки, закрутки, паперові кухлики. Ніякий органічний шлунковий сік не давав ради вигадливій людській хімії. Корови з'їдали сміття і все неперетравлене носили у своїх шлунках. І це все, що залишається від корів, сказали мені. Тіло зникає, його з'їдають комахи та стерв'ятники. Залишається те, що вічне. Сміття.