Заячий пастух
- Автор: Гайворонський Василь
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Еколого-культурни йцентр "Бахмат", Товариство ім. Олекси Тихого, Союз українок
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Заячий пастух». Краткое содержание книги:
Повість “Заячий пастух” – це чудова казка про наш край.
Рекомендовано для дітей старшого віку.
Видання здійснено за ініціативи Донецьких обласних організацій: Еколого-культурний центр Бахмат, Товариство ім. Олекси Тихого, Союз українок
Консультант – ОЛІФІРЕНКО Вадим Володимирович, канд. педагогічних наук, член Національної спілки письменників України
На обкладинці: Нана Семенкова Друзі
Мені хотілося ходити до школи. Але туди приймали з восьми років. І мати вдалася на хитрощі. вона позичила у своєї сестри метрику її сина Павла Чернетка, що був старший за мене на три роки, і з тією метрикою мене прийняли до школи під чужим прізвищем.
Ошуканство таки викрилось, але не зразу, а кілька місяців. Плакала перед учителькою мати моя , плакав я, поки зрештою учителька Олімпіада Єпіфанівна не дозволила мені вчитись далі, уже під моїм справжнім прізвищем. І я раптом із найстаршого віком Павла Чернетка перетворився на наймолодшого в школі Василя Гайворонського.
Провчився в заводській школі чотири роки, кінчив її 1917 року, на початку революції. Учителька намовляла мою матір віддати мене до гімназії, запевняючи, що з мене можуть бути люди. мати обіцяла порадитись з батьком.
Але рада їхня кінчилась нічим, адже вирувала революція, люди мітингували, ходили з червоними прапорами, співали революційних пісень. А потім і розпочалась війна; біла армія, червона, українська, німецька, махновська – все мінялось, переливалось і перелицьовувалось, бої, похорони, розстріли, відступи, наступи, – так до 1921 року, поки остаточно не вкорінилась совєтська влада.
Саме в голод 1922 року я пішов на скляний завод працювати. Голод і тиф якось пережили, життя потроху унормувалось і я захопився книжками, хоч і до того час перечитував усе, що трапляло під руку.
У місті була велика бібліотека, якою керував Фелікс Ковалевський, що уже тоді писав нариси, а згодом з нього зробився цікавий письменник. Крім багатьох оповідань, написав він великий роман "Гута", що друкувався в "Забої" і "Літературному Донбасі". Але цілком роман той видрукований не був, а автор зник під час репресій, мабуть, загинув, як багато письменників Донбасу.
Учивсь я в гуртку самоосвіти при тій бібліотеці, мріючи разом з такими, як і я, молодими людьми про вищу освіту, готувалися ми для вступу в інститут.
Але крім навчання, мене опанувала ще одна пристрасть. За порадою Фелікса Ковалевського, я почав писати оповідання. Напосіла на мене ця небезпечна пристрасть 1925 року.
Писав багато, легко, сюжетів мені ніколи не бракувало і своє писання надсилав до редакцій газет "Молодий шахтар" і "Кочегарка" та журналу "Забой", де мої оповідання охоче вміщали.
Редакції цих видань знаходилися в округовому місті Бахмуті, перейменованому на Артемівськ, в 25 верстах від моєї Костянтинівни.
Цілком зрозуміло, я відвідував ті редакції, і в "Молодому шахтарі" познайомився , а пізніше й міцно задружився з початкуючим письменником Григорієм Баглюком, недавнім шахтарчуком. За кілька років після нашої першої з ним зустрічі він уже відігравав поважну ролю в українізації Донбасу і за це загинув.
Там, у Бахмуті, ще 1924 року утворилася Спілка письменників "Забой", якою довший час керував Олексій Селівановський. До тієї Спілки прийняли й мене.
Мій друг, Григорій Багнюк, поїхав до московського інституту журналістики, а за рік помандрував слідком за другом і я. Прийняли мене до літературного відділу вищого мистецько-технічного інституту.
Григорій Багнюк студіював журналістику не повних два роки, потім його виключили з інституту за анти сталінські виступи й спровадили служити в армії.
Я ще залишався в Москві.
А тоді вже в Донбасі розгортались незабутні події, цю зрусифіковану промислову частину України упевнено і рішуче опанувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевихшколах та інститутах. Тоді вже прибула робоча сила не з Росії, а з українських сел., переважно молодь. вона потребувала своєї газети, театру книги, лекції рідною мовою.
Цей історичний процес українізації Донбасу знайшов жваву підтримку в культурних колах столиці. У країну чорного золота їхали мистці, письменники, інтелігенція усіх галузів культури, читали лекції, улаштовували літературні вечори, утворювали різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно зазвучала в містах і селищах.
Тоді ж, під час українізації Донбасу, із Києва переїхав у Бахмута відомий письменник Іван Ле. Він очолив Спілку письменників "Забой" і взявся за її українізацію, за об'єднання українських літературних сил.
Собі за помічника і заступника Іван Ле покликав із Харкова Григорія Багнюка, який пізніше редагував "Забой" та "Літературний Донбас", уже цілком зукраїнізувавши їх. Секретарем і мовним редактором був Юліан Западинський, дуже корисна українській справі людина, киянин, що приїхав у Донбас разом з Іваном Ле. Під час розгрому українського руху в Донбасі Юліян Западинський зник.