Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється…» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.
I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо…
Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.
I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!
Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове… I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павiльйону похитуючись.
Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!
Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:
— Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув i сказав:
— Чортове колесо.
— Так чого ж ми сидимо?
— Ходiмо.
— А грошi у нас є?
— На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…
Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось… Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)
I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!
Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше дiло. Все одно, як морякам плавать.
— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.
— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди — за!
Роздiл IV
Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми бiжимо сходами, що ведуть з «мiстечка розваг» униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.
— Чого бiгти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!»
Збавили ми хуткiсть. Пiшли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.
— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.
Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:
Нiколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник — це або на конi, або пiшака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасiя!
Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами:
«Коля + Ляля = любов», «Вася + Оля = любов», «Петя + Нюра = любов», «Толя + Галя = любов» i т. д.
А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за три над землею: «Жека + Льоха = любов». Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її — Женя, писав вiн росiйською мовою i не знав, що по-українському льоха — це свиня. I вийшло, що вiн сам себе назвав свинею.
Те, що нiхто з них нiколи не мав п'ятiрки з калiграфiї, видно з першого погляду — такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили пам'ятник, аж гидко було дивитись.
— I нащо їх тiльки iрамоги вчили! — з почуттям сказав Ява.
«Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича», — подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду!