Відважні

Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.

Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.

Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.

Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.

Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».

Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.

Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.

Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.

Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.