Вечори на хуторі біля Диканьки

«І куди це запропастився дід?» думали ми, дожидаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла мати і принесла горщик гарячих галушок. Діда нема та й нема! Сіли знову вечеряти самі. Після вечері мати вимила горщик, дивиться, куди б вилити помиї, щоб не на грядку, аж бачить — сунеться прямо їй назустріч кухва[62]. У небі було темненько. Це ж, мабуть, котрийсь із хлопців, пустуючи, сховався за кухвою, та й підштовхує її. «От і добре, сюди я й виллю помиї», сказала та й вилила гарячі помиї.

«Ой», закричало щось басом. Зирк — дід. Ну, хто ж знав таке! їй-богу, думали, що діжка лізе. Признатися, хоч воно трохи ніби й гріх, а таки сміх узяв, коли побачили, як сива дідова голова вся була облита помиями і обвішана лушпинням з кавунів та динь.

«Бачиш, чортова баба», сказав дід, обтираючи полою голову: «як ошпарила! ніби свиню перед Різдвом! Ну, хлопці, буде тепер вам на бублики! У золотих жупанах будете ходити, сучі діти! Подивіться, лишень, подивіться сюди, чого я вам приніс!» сказав дід і одкрив казана. І що ж би таке було там, як ви гадаєте? Ну, принаймні, подумавши добре? га? золото? Отож-бо й є, що не золото: сміття, гній… сором казати, що таке! Плюнув дід, викинув казана і руки помив.

Після того заказав і нам вірити коли-небудь чортові. «Ви собі й не думайте», говорив він нам часто: «все, що не скаже ворог господа Христа, все збреше, сучий син! Правди в нього й на копійку немає!» І бувало тільки почує старий, що в якомусь місці неспокійно: «Ану, хлопці, давайте хрестити!» загукає до нас: «так його! так його! гарненько!» і почне класти хрести. А те прокляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив він тином і звелів кидати туди все, що було непотрібного, увесь бур'ян і сміття, що згрібали з баштана. Так от як морочить нечиста сила чоловіка. Я добре знаю цю землю: після того наймали її у батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! і родила завжди на диво; тільки на тому завороженому місці ніколи не було нічого путнього. Засадять, як слід, а зійде щось таке, що й не добереш у ньому толку: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок — не огірок… чорт знає, що таке!