Україна у революційну добу. Рік 1917

«Але все зростаюче нерозуміння завдань і мети української демократії російським громадянством, а також ворожнеча його до українського руху, а з другого боку — зростаюче недовір'я української демократії до російського громадянства й збільшуючийся напір на нас з боку цієї демократії, приводить нас до твердого й міцного переконання, що єдиним правильним вирішенням становища буде негайне задоволення вимог, які українська демократія в особі Укр. Центр. Ради подає Тимчасовому урядові й Раді Робітничих та Солдатських Депутатів, і які ми коротенько переказуємо тут:

1) Зважаючи на однодушні вимоги автономії України, встановлені українською демократією, сподіваємось, що Тимчасовий уряд виразить в тім чи іншім акті принципіально доброзичливе відношення до цього гасла…»[345].

Складається враження, що автори документа не лише витримали весь мислимий обсяг дипломатичних канонів, а й надали своїм домаганням якомога делікатнішого вигляду.

«…Отже, ніякого страхіття ми не домагалися, — справедливо зауважував В. Винниченко з приводу змісту записки. — Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство «в тому чи іншому акті висловило принципіально своє прихильне відношення до сього постулату» — автономії України. Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові стільки там треба ждати здійснення цього постулату; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви прихильно ставитесь…»[346].

Поряд з іншими, до цитованого вище документа було внесено і такий пункт: «В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисциплши необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові частини, як в тилу, так, по змозі, і на фронті»[347]. Очевидно, лідери Центральної Ради більше турбувалися про те, щоб допомогти Тимчасовому уряду здійснювати його військові заміри, аніж про те, щоб створювати збройний, військовий оплот тієї державності, яку вони виборювали.

Щоправда, представники Українського Генерального військового комітету 20 травня 1917 р. висунули Тимчасовому урядові свої додаткові вимоги: оповістити про існування комітету «як органу, що відає всіма військовими організаціями, установами та питаннями, і до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади», надіслати в комітет дані про всіх без винятку військовослужбовців-українців; передислокувати в Україну деякі військові частини, виділити у запасних частинах солдат-українців в окремі (осібні) сотні, курені, команди з умовою залишення їх поки що в тих же самих місцях і в тих же частинах, де вони перебували; дати Генеральному комітетові право поповнення полку богданівців, а також визначених на фронті трьох корпусів. В поданому документі містилася також вимога повернення старовинних запорозьких клейнодів (булав, бунчуків), а також знамен городових українських полків, що зберігались у Петербурзі, Москві та інших містах Росії[348].

Однак делегація після тривалих поневірянь, усіляких принижень і образ ні з чим повернулася до Києва[349].

Події, пов'язані з першою спробою домовитися з Тимчасовим урядом з приводу стратегічної проблеми — національно-територіальної автономії України і питання, що набуло особливої гостроти, — створення українських військових формувань — висвітлили досить принципові моменти, що мали далекосяжні наслідки, трагічно відбилися на всій подальшій долі революції.

По-перше, відставання українського проводу від революційних настроїв мас, що в даному випадку так рельєфно виявилося, поступово перетворилося на хронічну хворобу. Відставання це аж ніяк не було прикрою випадковістю. Воно логічно випливало з тогочасних домінуючих уявлень лідерів Центральної Ради про можливість досягнення головної мети поточного моменту — запровадження національно-територіальної автономії України — шляхом кабінетної домовленості з Тимчасовим урядом. Поширювались ілюзії, що доленосне рішення можна «лагідно» випросити у великодержавників-урядовців. Однак прихильників такого курсу чекало жорстоке розчарування.

В. Винниченко, який очолив делегацію України до Петрограда в середині травня 1917 р., доповнює дані істориків про поневіряння українців у столиці власними враженнями. З болем згадуючи про події тих днів, він пише: «…Я мав честь бути учасником як сеї, так і всіх останніх делегацій до Петрограду, й можу сказати, що коли відродження нації повинно добуватися, крім усяких інших способів, і пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, і з жальом мушу зазначити, що коли руський Уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу…»[350].