Місто
- Автор: Підмогильний Валеріян
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто». Краткое содержание книги:
Степан слухав цю ранкову симфонію буднів тим уважніше, що ніколи ще докладно її не чув, вранці не буваючи вдома. Невпинне хляпання дверима, крики господарів, що поспішали на посаду, бурчисті відповіді жінок, вереск виряджуваних до школи дітей, настирливий крик немовляти — свідчили за побут між п'ятдесятьма й стома карбованцями місячної платні, побут інтелігентного пролетаріату, що звичайно зветься міщанством. Ці кількадесят кубічних метрів замкненого між стінами, стелею та підлогою повітря були безславною домовиною юнацьких поривів, краси, надій та рожевих сподіванок, що важили на світі, і хлопець, хоч почував себе проти звичайних людей незрівнянно вищим, сумовито подумав з таємним ляком:
«Ну навіщо вони живуть? Сьогодні, завтра, через місяць — те саме. Божевільні».
О дев'ятій годині, коли службовці розійшлись на посади, а дружини їхні — на базари, помешкання огорнула відносна тиша, що після галасу здавалась абсолютною. Сівши до столу під благодійним гіллям старої пальми, Степан видобув із закутка в шухляді пак паперів, писаних олівцем, і почав уважно їх розкладати. Це були чернетки складених ще минулої зими оповідань, разом три кінчених та одне почате, розміром більші проти видрукованих, але спільних із ними темою — революція і повстання. Та крім того, усім їм була притаманна ще одна риса, що позначалась цілком уже на першому творі його «Бритва» й пішла розголосом і по дальших оповіданнях Степанових, синтезуючи його уявлення про істоту громадської війни, — величезного масового зруху, де одиниці були непомітні часточки, зрівнені в цілому й безумовно йому підпорядковані, де люди знеособились у вищій волі, що відібрала їм особисте життя і разом з ним усі ілюзії незалежності. Тим-то героями його оповідань зовсім природно ставали речі, що в них могутня ідея побіжно втілювалась. І справді, носіями дії в нього самі з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений маєток або здобута станція, що стояли проти людського колективу, як виразні особи. Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками.
До вечора він закінчив почате оповідання, сам дивуючись на обважнілість своєї руки. Ті сторінки, що раніш він легко писав за годину, коштували йому тепер півдоби напруженої праці з прикрими перервами, коли олівець зовсім відмовлявся йому служити. Йому доводилось усе перекреслювать, спинятись з розгону на слові, що, до речі, не пасувало, але й замінити, проте, не давалось. Мовні знання обернулись йому в безпосереднього ворога. Розум його, обтяжений набутком читання, стилями майстрів і підвищеними вимогами до фрази, раз у раз гальмував вільний лет його натхнення. Вигострене на літературних шедеврах художнє чуття викривало йому безперестань огріхи композиції, і він двічі мусив перебудувати план, відкидаючи обмислене і додаючи зовсім непередбачене. І, скінчивши, відчув злісне задоволення, як вершник, об'їздивши коня, що не раз скидав його додолу.
Два дні він присвятив переписуванню та поверховій обробці їх, з хати відлучався тільки попоїсти та на лекції мови і живуще купання в Дніпрі навіть занехаяв. Ще день згодом дістав відповідь з редакції київського журналу так само коротку, як його лист: «Просимо зайти до редакції від 11 до 2 години вдень». Слово «просимо» дуже його потішило, а зайти до редакції він не зважився — чудна суміш сорому й погорди від такого кроку його стримувала. Натомість ніщо не заважало йому прибратись і почиститись якнайретельніше та рушити надвечір на Гімназіальний провулок до того будинку, де жила дівчина Зоська.
По правді, він не почував великого бажання її бачити, але набридла самотність і потреба розважитись після праці з оповіданнями вели його до того місця, де він міг бодай слово живе почути, а як від дівчини, то тим приємніше. Звичайно, не самі слова його цікавили. Фізична туга по жінці не покидала його з того часу, як він покинув мусіньку, і що більше замикав він собі реальні можливості цю тугу розвіяти, то міцніше опановувала вона його уяву. Кілька хвилин перед сном, як законний спочинок після мудрих книжок, він дозволяв собі поуявляти деякі з коханням зв'язані речі, і ця уява була йому приємна попри всю безсоромність. Він засинав у невидимих обіймах, що випускали тільки вранці його бадьоре тіло, лишаючи невсипуще бажання перетворити їх у дійсність. І сни його були глибоко аморальні, мету показували вони в безпосередній простоті, черпаючи матеріал із випадкових пригод його мандрівних днів, коли стосунки з жінкою не визначались навіть умовною пристойністю, бо ж в істоті своїй вони непристойні абсолютно. Спокусник усіх поборників духу, отой диявол, невтомно роздмухував йому в крові порский вогонь, і коли хлопець умів стримувати його в рамках фантазії, то й це вже було чималою чеснотою.