І один у полі воїн
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #1
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-301-00295-3
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «І один у полі воїн». Краткое содержание книги:
За якісь півгодини солдати вже остаточно сп'яніли і зовсім втратили почуття міри.
— Гей, ще пляшку грапа! — гукнув здоровенний рудий солдат і стукнув кулаком по столу.
— Подай їм пляшку і негайно піднімись до себе в кімнату, щоб вони тебе не бачили, — наказала дочці мадам Тарваль, заклопотана приготуванням салату.
Моніка поставила на стіл замовлену пляшку і вже повернулася, щоб іти, як той-таки рудий есесівець схопив її за руку і силоміць посадив собі на коліна.
— Пустіть! — крикнула Моніка і рвонулася.
Але есесівець зареготав і міцно схопив її за талію. Його супутники зареготали й собі.
— Пустіть, я вам кажу! — вже зовсім несамовито вигукнула Моніка.
Цей несамовитий зойк і почув Генріх, що разом з Лютцом і Міллером саме в цей час зайшов до вестибюля. Генріх кинувся до ресторану. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому річ. Звичним, добре натренованим рухом він міцно схопив руку рудого есесівця біля зап'ястя, а другою загнув кисть затиснутої руки. Рудий заревів від болю і, схопившись на ноги, зробив крок назад. Але було пізно: напівзігнутою правою рукою Генріх щосили вдарив його в нижню щелепу. Есесівець звалився, перекинувши столик.
Супутники рудого підскочили до Генріха, але тої ж миті перед ними блиснула сталь пістолета.
— Геть звідси! — люто вигукнув Генріх.
З-за його спини, також з пістолетами в руках, вийшли Лютц і Міллер.
Побачивши трьох озброєних офіцерів, а серед них і гестапівця, есесівці, збиваючи один одного з ніг, кинулися до виходу.
— Гер гауптман! — спокійно, немов нічого не трапилося, сказав Генріх Лютцу. — Ви знаєте, де моя кімната, пройдіть, будь ласка, туди з Міллером, а я тут дещо замовлю.
Переконавшись, що машина з п'яними солдатами від'їхала, Лютц і Міллер піднялися до кімнати Генріха. Побігла до себе і Моніка. Сльози образи ще тремтіли на її віях. Пробігаючи повз Генріха, вона на ходу, поспіхом кинула: «Спасибі» — і зникла за дверима.
Генріх підійшов до буфета.
— Пришліть мені в номер пляшку коньяку, — попросив він мадам Тарваль і, відрахувавши гроші, додав: — А це за тих тварюк, — адже вони вам не заплатили.
Мадам Тарваль замахала руками:
— Що ви! Що ви! Я й так перед вами в боргу! Ця шалена дівчина могла такого накоїти, що і їй, і мені перепало б!
Не слухаючи заперечень мадам Тарваль. Генріх перехилився через стойку і сам вкинув гроші в касу.
— Адже я вигнав відвідувачів…
Коли він уже попрямував до виходу, до нього підійшов один з відвідувачів ресторану — француз.
— Дозвольте, месьє офіцер, випити за людське благородство! — вклонився він Генріху.
Всі присутні підвелися з бокалами в руках.
Генріх повернувся до стойки, взяв з рук мадам Тарваль фужер з вином і, чокнувшись з французом, який запропонував цей тост, вклонився в бік решти присутніх.
Усі дружно випили.
Генріх вийшов.
Хвилин за двадцять до відходу поїзда, коли Курт вже зносив речі на машину, Генріх зайшов до ресторану попрощатися з хазяйкою і Монікою.
— Я на тиждень виїжджаю у відпустку і хочу попрощатися з вами і мадемуазель.
— О, це дуже люб'язно з вашого боку, месьє барон. Приїздіть швидше. Ми будемо чекати на вас. А Моніку я зараз покличу.
Попрощавшись з Генріхом, мадам Тарваль пішла розшукувати дочку. Генріх сів до столика. Минула хвилина, друга, а Моніки все не було.
Нарешті, коли Генріх вже втратив надію її побачити, дівчина з'явилася.
— Ви хотіли мене бачити, месьє фон Гольдрінг? — сухо запитала вона.
— Чому така офіціальність? Чим я завинив перед вами, що ви на мене й поглянути не хочете?
Дівчина дійсно стояла з опущеними очима, бліда й похмура.
— Навпаки, я вам дуже вдячна за ваш лицарський вчинок…
— Я їду у відпустку і зайшов попрощатися з вами.
— А ви вже попрощалися з тими дамами, з якими так бучно відсвяткували свої нові погони і залізний хрест?
У підкреслено безжурному тоні, яким було задано це запитання, звучали нотки образи.
— Моніко, хороша моя вчителько! Та я їх навіть не розгледів. Тільки вони з'явилися, ми з Лютцом пішли додому.
— Це ви виправдуєтесь передо мною?
— А ви ніби докоряєте мені…
— Я докоряю на правах вашої вчительки, — вперше за весь час посміхнулася Моніка.
— Ну, а я виправдуюсь на правах вашого учня. То які ж настанови ви мені дасте на час відпустки?