Нас розсудить бог

— Ох лишенько, — затурбувався Охрім, — то як же буть? Порадьте, батечку…

— Воно, бач, можна, — почав хитрюще Жученко, — скажемо, закинути про тебе слівце в полковій канцелярії. Я ось поїду туди незабаром…

— Справді, батечку? Й скажете там слівце за мене? — зрадів Охрім.

— Ти не радій так передчасно, — охолодив його Жученко, — ще зовсім невідомо, що й як та куди. Мені треба переговорити наперед із писарями, а відтак із полковним писарем, щоб підготовити діло. Сам знаєш, що писарі полюбляють грошенята. Отож доведеться тобі труснути гаманцем, щоб підмазати діло в полковій канцелярії.

— Чи ж багато требуватиметься?

— Готуй п’ять десяток червінців.

— Ой-ой, так багацько? — забідкався Охрім.

— Воно, звичайно, що багацько, — мовив поважно сотник, — але ти не подумав, що мені доведеться у твоїй справі не одному всунути гроші в руку, а найпаче полковому писареві, бо як він погодиться подати вельможному панові полковникові твоє прошеніє, то вже буде велика надія…

— Ви теж, ясний пане сотнику, скажете за мене слівце, правда?

— Сказати то я можу. Хоч, правда, ти не вельми заслужив собі на мою ласку.

— Чому, батечку? — злякався Охрім.

— Ти забув, як у поході ти програвся був до голяка, на сором мені й цілій сотні, за що мені завваженіє[77] робив полковий осавул. Коли ж я тебе покарав, то ти ще й одважився розняти свою вершу до мене…

— Винуват, батечку, винуват, та все-таки молю вас уклінно, скажіть ваше милостиве слівце за мною у вельможного пана полковника, — просив Охрім. Підійшовши до столу, він поклав на стіл невелику шкіряну торбинку із грішми.

Сотник Жученко, вдаючи, що не бачить грошей, ходив по світлиці.

— Великого ти просив від мене, Охріме. Проте, щоб ти знав, який я добрий для тебе, я вставлюся за тобою у вельможного пана полковника. Коли ж уся справа закінчиться благополучно й тебе переведуть в козацький компут[78], ти відступиш мені за таку велику послугу отой шматок землі, що сусідує з моїм хутором.

Охрім непомітно скривився.

— Добре, ясний пане сотнику, подарую вам ту земельку.

— Оце й по-мудрому ти сказав, Охріме. Мов справжній козак, — сказав вдоволено Жученко, радіючи, що Охрімовою земелькою заокруглить свої пшеничні лани, розкинені довкола хутора. Крім земельки, покладе у свою кишеню не один Охрімів червінець. Охрім не з бідних. Хоче бути козаком, хай платить.

— Йди, Охріме, додому, — мовив лагідно сотник, — по дорозі вступи до сотенного писаря й скажи, що я велю, щоб він у сію мінуту прийшов до мого двору. Будемо компонувати твоє прошеніє.

Проте не слід думати, що сотник Жученко поводився так ніби солоденько з усіма козаками чи посполитими. Бідних козаків він і зовсім не уважав, а бідних посполитих ще й поготів. У нього аж затіпалася щока спересердя, коли він почув від свого лісника, що молодий посполитий Кузьма застрелив лисицю в сотниковому лісі. Лісники схопили Кузьму й зв’язаного привели у сотників двір.