Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що відхилялася на схід і підходила до самої коси. Я зразу ж подумав, чим це мені загрожує: коли б я потрапив туди, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку сему течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі; разом з тим я помітив швидку супротивну течію коло берега. Виходить, мені треба було тільки вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.

Проте я простояв на якорі днів з два, бо був свіжий південно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вздовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись близько від берега через прибій і дуже віддалятись від нього — через течію.

Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних стернових. Не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишалась ліворуч від мене. На допомогу мені не було найменшого вітру, а гребти було даремно. Я думав уже, що загину, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, що обмиває острів, і тоді мені буде край. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши землі. Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер, як на найкраще місце на світі, і тільки одно було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: «О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе. О нещасне я створіння, що станеться зо мною?» Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремствував я на свою самотність. Чого б тільки я не дав тепер, щоб знову опинитись на тому безлюдному березі! Так людина ніколи не бачить як слід свого становища, поки не порівняє його з іще гіршим, і ніколи не складає належної ціни благам, які має, поки не втратить їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безкраїй океан майже на шість миль і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до знемоги, силкуючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної. Аж ось з полудня, коли сонце повернуло з південного сходу на захід, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішало мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час мене загнало на страшну відстань від мого острова. Якби тоді був туман або хмари, мені був би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув парус і почав керувати на північ, намагаючись вибратися з течії.