Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Якага прошепотів щось ватагові.
— А як я знатиму, що твоє зілля — справжнє зілля? — спитав Макамук.
— Це дуже легко. Спершу я піду до лісу…
Якага знову прошепотів щось Макамукові, і той підозріло закивав головою.
— Ти можеш послати зі мною двадцять мисливців, — вів далі Суб’єнков. — Бачиш, я мушу знайти ягоди й коріння, з яких вариться це зілля. Потім ти поставиш отут двоє санок, наладуєш їх рибою та бобровими шкурами, покладеш рушницю та придаси шістьох мисливців, що підуть зі мною, а як усе буде готове, я натру зіллям шию і покладу голову он на ту колоду. І тоді найдужчий з твоїх мисливців візьме сокиру й рубоне тричі мене по шиї. Ти сам можеш тричі вдарити.
Макамук стояв, роззявивши рота, вражений цим останнім і найдивовижнішим чудом мисливців за хутром.
— Але слухай, — поспішив додати поляк, — перед кожним ударом я повинен знову намастити зіллям шию. Сокира важка й гостра, і я не хочу, щоб сталася якась помилка.
— Все, що ти просиш, буде твоє,— поспішаючи дати згоду, вигукнув Макамук. — Готуй своє зілля.
Суб’єнков приховав свою радість. Він вів одчайдушну гру, і похибок тут не повинно бути. Він сказав погордливо:
Ти довго зволікав. Моє зілля ображене. Щоб спокутувати цю образу, ти мусиш віддати мені свою дочку.
І він показав на дівчину — бідолашне створіння, косе на одне око, та ще й зуби в неї випиналися, як у вовка. Макамук розсердився, але поляк спокійнісінько скрутив і запалив ще одну цигарку.
— Поспішай, — погрожував він. — Якщо будеш вагатися, я вимагатиму ще більше.
Запанувала тиша; похмурий північний краєвид поволі зник йому з-перед очей, і він думкою полинув до рідного краю та до Франції, а глянувши ненароком на дівчину з вовчими зубами, пригадав іншу дівчину, співачку й танцівницю, що з нею запізнався ще тоді, як юнаком уперше прибув до Парижа.
— Навіщо тобі ця дівчина? — спитав Макамук.
— Візьму з собою, коли поїду річкою вниз… — Суб’єнков поцінував її поглядом. — 3 неї буде гарна дружина, а честь поріднитися з тобою — то добра винагорода за моє зілля.
Він знову пригадав співачку й танцівницю і замугикав пісеньку, якої навчився у неї. Ще раз переживав він своє життя, але дивився на сцени з минулого якось ніби збоку, наче вони його не обходили, немов то були малюнки в книжці про чиюсь чужу долю. Нараз ватагів голос різко порушив тишу, і Суб’єнков здригнувся.
— Це буде зроблено, — сказав Макамук. — Дівчина піде з тобою вниз річкою. Але знай: я сам тричі вдарю тебе сокирою по шиї.
— Тільки перед кожним разом я натиратимуся зіллям, — відказав Суб’єнков, удаючи погано приховану стурбованість.
— Ти будеш натиратися зіллям перед кожним ударом. Ось мисливці, які стежитимуть, щоб ти не втік. Іди в ліс і збирай своє зілля.
Пожадливість Полякова остаточно переконала ватага, що зілля таки цінне. І справді: що інше, як не чудодійне зілля, могло спонукувати людину на порозі смерті стояти непохитно й торгуватися, наче стара баба.
— До того ж, — прошепотів Якага, коли поляк разом з вартою зник серед ялин, — коли вивідаєш усе про це зілля, ти легко можеш його вбити.
— Та як же його вбити? — заперечив Макамук. — Адже зілля захистить його!
А може, він десь не натреться тим зіллям, — відповів Якага. — Ми саме туди й влучимо. Може, то будуть вуха. От і гаразд — ми проткнемо списом одне вухо, а вийде він у друге. А може, то будуть очі. Певно, зілля буде заміцне, щоб натирати ним очі.
Ватаг кивнув головою:
— Ти мудрий, Якаго. Коли він не має інших диявольських штук, то ми вб’ємо його.
Суб’єнков не гаявся, збираючи складники для свого зілля. Він брав усе, що потрапляло під руку: ялинову глицю, кору з верби та берези і багато журавлини, — він казав мисливцям викопувати її з-під снігу. Дещиця замерзлого коріння довершила його запас, і з цим він повернувся до табору.
Макамук і Якага сиділи навпочіпки коло нього, примічаючи, скільки й чого саме кладе він у горщик з окропом.
— Затямте — найперше кидається журавлина, — пояснював Суб’єнков. — Ага, ще одне — людський палець. Ану, Якаго, давай-но я відітну твого пальця.
Але Якага сховав руки за спину і насупився.
— Тільки мізинчика, — просив Суб’єнков.
— Якаго, дай йому свого пальця, — наказав Макамук.
— Хіба мало тут валяється пальців? — пробурчав Якага, показуючи на понівечені трупи: на снігу лежало десятків зо два закатованих на смерть людей.