Помилка

Новини про мою вагітність та про несподівану вдачу Пола стануть досить вагомою підставою написати заяву про передчасне звільнення, але дехто з циніків усе ж здивовано вигне брови. У відділі адмінінспекції — так це точно. І перед тим як написати офіційну заяву, мені треба буде докласти потрійних зусиль, щоб прикрити власну гузицю. Не кажучи вже про замітання слідів моїх та Пола.

Коли я вже хвилин сорок просиділа над паперами, зі свого кабінету вийшов лейтенант Кін з кусачками та картонною коробкою. Підійшовши до мене, він із грюкотом поклав свою ношу мені на стіл.

— Мені щойно телефонував заступник шефа, — сказав Кін. — Брук, дружина Скотта, попросила, щоб хтось забрав речі з його особистої шафки та привіз їх їй додому. Це завдання випало тобі.

«Я просто палаю бажанням знову зустрітися з Брук Тайєр», — подумалося мені. Ще раз зануритись у те горе, яке спіткало цю родину не без моєї допомоги.

— А чому б це не зробити хлопцям із його відділка? — спитала я. — Наприклад, його колишньому напарникові — Рою?

Мій бос похитав головою.

— А як ви, шефе? — поцікавилась я. — Вам же корисно прогулятися. Побути трохи на свіжому повітрі.

Не змінюючи виразу свого стоїчного ірландського обличчя, Кін зауважив:

— Утішно, що ти турбуєшся про моє здоров'я, Лорін. Але дружина Скотта зумисно попрохала, щоб це була саме ти.

Я мовчки кивнула. Звісно, вона захотіла, щоб прийшла саме я. По-іншому й бути не могло. Так швидко мені від цього все одно не відкараскатися.

— Пропоную таке: з'їздиш до неї, а потім решту дня ти вільна, — сказав шеф. — На мою думку, ти ранувато вийшла на роботу після поранення. Тим паче, що будь-якої хвилини знову можуть завітати твої друзяки з адмінвідділка. На твоєму місці я б іще з тиждень попридурювався й посидів би вдома.

— Так точно, сер, — сказала я, встаючи з-за столу й жартома віддаючи салют своєму начальникові.

Не знаю чому, але я відчула, що скучатиму за лейтенантом Кіном.

На щастя, кабінети антинаркотичного відділка на другому поверсі були порожні. «От і слава Богу», — подумала я, зайшовши до роздягалки та зламуючи кусачками дверцята Скоттової шафки. Тепер мені, нарешті, дійшло, чому дехто нервує, забачивши копів. А особливо люди, котрі відчувають за собою провину.

У шафці було мало речей. Я витягла звідти запасну уніформу, пару коробок з набоями до револьвера 38-го калібру й кевларовий куленепробивний жилет. За вкритим пилом кийком для розігнання демонстрацій я знайшла витіювату пляшечку одеколону «Le Male» від Жан-Поля Ґотьє.

Озирнувшись і пересвідчившись, що в кімнаті нікого немає, я капнула трохи одеколону на зап'ясток. Терпкий запах ударив мені в ніздрі, я відсахнулася так різко, що зачатилася головою об дверцята — бах! Це виявився той самий одеколон, яким пахло від Скотта тієї ночі, коли ми кохалися.