Конституція України. Науково-практичний коментар
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-243-5
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституція України. Науково-практичний коментар». Краткое содержание книги:
До складу авторського колективу ввійшли провідні вітчизняні науковці, академіки та члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, народні депутати України, керівники центральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органів.
Для суддів, працівників правоохоронних органів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковців, викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.
Конституцією України (ст. 27) проголошено невід’ємне право кожної людини на життя. У цьому контексті та виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною, правовою державою, в якій життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю, Конституційний Суд України своїм рішенням від 29 грудня 1999 р. № 11-рп визнав неконституційним положення чинного на той час Кримінального кодексу України в частині, що передбачала смертну кару як вид покарання.
Конституційний Суд України, визнавши неконституційним затверджене Кабінетом Міністрів України Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, яка застосовувала дозвільний порядок вибору особою місця проживання, забезпечив кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, вільне пересування і вільний вибір місця проживання як суттєвої гарантії свободи особистості, умови її професійного і духовного розвитку (рішення від 14 листопада 2001 р. № 15-рп).
Наведена практика Конституційного Суду України свідчить про те, що підставами для визнання законодавчих та інших правових актів неконституційними є не лише невідповідність їх нормам, але й духу, принципам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина.
Слід відмітити і таку обставину, що значну частину категорії справ щодо конституційності актів складали і складають розгляд спорів стосовно повноважень парламенту, Президента, Кабінету Міністрів України, інших конституційних органів державної влади України, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Особливо це було характерно для перших років функціонування Суду, коли відпрацьовувалися на практиці конституційні положення, які регламентували статус і питання взаємодії зазначених органів.
Другою підставою для визнання неконституційними законів та інших правових актів є порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Конституційним Судом напрацьовані відповідні правові позиції з цього питання. Для характеристики зазначеної підстави слід передусім звернутися до рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 р. № 11-рп, в якому Конституційний Суд, надаючи офіційне тлумачення положень частин 2 і 3 ст. 84 Конституції України, окреслив окремі складові такої процедури щодо парламенту: закони, постанови, інші акти Верховної Ради України приймаються лише на її пленарному засіданні за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, законом про Регламент Верховної Ради України необхідної кількості голосів на їх підтримку; на засіданнях Верховної Ради України народ ний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України. Порушення такої процедури ухвалення Верховною Радою України правових актів є підставою для визнання їх неконституційними, наголосив Конституційний Суд України в рішенні.
Згідно з іншою правовою позицією Суду, офіційне оприлюднення, опублікування закону є конституційно встановленою процедурою, необхідною для набрання ним чинності. За цією підставою, зокрема, рішенням від 17 липня 2009 р. № 17-рп Судом було визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання».
Узагальнюючи підходи Конституційного Суду, слід вказати, що:
— неконституційним може бути визнаний лише той правовий акт, у процесі прийняття чи ухвалення якого або набрання ним чинності були порушені процедурні вимоги, що встановлені безпосередньо Конституцією України, а не іншими правовими актами, зокрема Законом про Регламент Верховної Ради України. Посилання на порушення положень Регламенту як на порушення конституційної процедури є безпідставним;
— встановлення фактів правопорушень з боку народних депутатів України чи посадових осіб Верховної Ради України та порушень Регламенту до компетенції Конституційного Суду не належить, рівно як і проведення слідчих дій; з’ясовувати наявність спірного правопорушення і давати йому оцінку повинні відповідно до своїх повноважень правоохоронні органи та суди загальної юрисдикції.
Принципово важливим для розуміння позиції Конституційного Суду України щодо «процедурної» підстави визнання неконституційним правового акта є його рішення від 30 вересня 2010 р. № 20-рп, яким Суд визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-ГУ у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. У рішенні, зокрема, зазначається, що об’єктом конституційного контролю був не зміст Закону, а встановлена процедура його розгляду та ухвалення, що суворе дотримання такої процедури є однією з умов легітимності законодавчого процесу, та констатується, що Верховною Радою України були порушені вимоги статей 19 та 159 Конституції України, коли було застосоване «пакетне голосування» трьох різних проектів з різною процедурою їх розгляду та ухвалення, та прийняття остаточного тексту Закону 2222 без висновку Конституційного Суду України.