Пастка-22
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги - XXI
- ISBN: 978-617-614-135-8
- Переводчик: Олена Фешовець
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Пастка-22». Краткое содержание книги:
Переклад з англійської Олени Фешовець
— Як ви? — турботливо запитав він.
— Жахливо, — відповів доктор Стабз.
— Що ви тут робите?
— Сиджу.
— А я думав, що прийому хворих уже немає.
— Немає.
— Тоді чому ви тут сидите?
— А де ж мені сидіти? В клятому клубі офіцерів з полковником Каткартом і Корном? Ви знаєте, що я тут роблю?
— Сидите.
— Я маю на увазі — в ескадрильї. Не в наметі. Не будьте вже аж таким мудрагелем. Здогадуєтесь, чим займається лікар в ескадрильї?
— В санчастинах інших ескадрилій наглухо позабивали двері, — зауважив Данбар.
— Якщо хтось увійде до мене, я звільню його від польотів, — поклявся доктор Стабз. — Плювати я хотів на те, що вони скажуть.
— Ви не можете нікого звільнити, — нагадав йому Данбар. — Хіба не знаєте наказів?
— Я покладу його на сраку одним уколом і вже точно забороню літати, — сардонічно реготнув доктор Стабз на саму думку про таку можливість. — Уявили собі, що можуть наказом скасувати прийом хворих. Вилупки. Ух, знов паде. — Знову закрапав дощ, спочатку по деревах, потім по калюжах, а відтак, з легким заспокійливим шурхотом, по брезентовому даху. — Усе промокло, — зауважив доктор Стабз з відразою. — Навіть клозети і пісуари збунтувалися. Весь клятий світ смердить, як гробовище!
Коли він замовк, запала бездонна тиша. Впала ніч. З’явилося відчуття безмежної самотності.
— Увімкніть світло, — запропонував Данбар.
— Світла немає. Ліньки запускати генератор. Колись я ловив кайф від того, що рятував людські життя. А тепер думаю, який до біса в цьому сенс, коли всі й так помруть.
— О, в тому є сенс, не переживайте, — запевнив його Данбар.
— Справді? Який сенс?
— Сенс у тому, щоб не дати їм померти якомога довше.
— Ну та, але який все-таки сенс, якщо всі рано чи пізно повмирають?
— Штука в тому, щоб не думати про це.
— Забудьте про хитрість. Який в дідька сенс?
Данбар замислився на кілька хвилин.
— А хто його в дідька знає?
Данбар не знав. Болонья мала б викликати в Данбара захват, бо хвилини чекання повзли, а години тягнулись, мов століття. Натомість він мучився передчуттям, що його вб’ють.
— Вам справді ще потрібен кодеїн? — запитав доктор Стабз.
— Ця для мого друга Йосаріана. Він упевнений, що його вб’ють.
— Йосаріан? Хто в дідька цей Йосаріан? І що це за ім’я таке — Йосаріан? Це не той, що якось напився і затіяв у клубі офіцерів бійку з підполковником Корном?
— Саме він. Він ассирієць.
— Цей божевільний сучий син.
— Він не божевільний, — заперечив Данбар. — Він присягається, що не полетить у Болонью.
— Саме це я і маю на увазі, — відповів доктор Стабз. — Цей псих, можливо, остання нормальна людина.
Розділ 11
Капітан Блек
Першим про це довідався капрал Колодни, отримавши телефонограму зі штабу, і новина настільки його приголомшила, що він навшпиньках попрямував через весь намет розвідвідділу до капітана Блека, що дрімав у кріслі, виклавши на стіл свої кощаві гомілки, і переляканим шепотом переказав йому почуте.
Капітан Блек умить пожвавішав.
— Болонья? — радісно вигукнув він. — Ах, чорт забирай! — Він голосно розреготався. — Болонья, га? — Він знову засміявся і захитав головою з приємного подиву. — Ти ба! Ото уявляю собі фізіономії цих вилупків, коли вони дізнаються, що летять на Болонью. Ха-ха-ха!
Капітан Блек уперше посміявся від душі, відколи майор Майор перехитрив його і вибився в командири ескадрильї; він підвівся, стримуючи збудження, і розташувався за перегородкою, щоби сповна натішитися своєю радістю, коли бомбардири прийдуть по свої комплекти карт.
— Ось так, вилупки, на Болонью, — усе повторював він бомбардирам, які з недовірою перепитували, чи вони дійсно летять на Болонью. — Ха! Ха! Ха! Виїдайте собі печінки, вилупки. Цього разу ви справді попалися.
Капітан Блек вийшов за останнім бомбардиром з намету, аби насолодитись видовищем, як сприйняли цю звістку решта офіцерів та рядових, які збиралися зі своїми шоломами, парашутами і бронежилетами біля чотирьох вантажівок, що чекали в центрі ескадрильї. Це був високий, вузькоплечий, понурий чоловік, який рухався з млявістю краба. Він голив своє загострене бліде обличчя раз на три-чотири дні, і тому здавалося, що він постійно відрощує над тонкою верхньою губою рудуваті вуса. Побачене на вулиці його не розчарувало. Лиця в усіх почорніли й заціпеніли від переляку, і капітан Блек смачно позіхав, витирав рештки сонливості з очей і злорадно реготав, знов і знов нагадуючи котромусь про печінки.