Життя і мета собаки

Я всю ніч лежав перед своєю мискою з їжею. Наступного ранку Бабуся погукала Дідуся.

— З Бейлі щось негаразд! — сказала вона. Я почув, що вона вимовила моє ім’я з тривогою, і помахав хвостом, щоб вона зрозуміла, що в мене все добре.

Прийшов Дідусь і торкнувся мене:

— Ти як, Бейлі? Що з тобою?

Після невеликої розмови Мама з Дідусем понесли мене в його велику машину, і ми поїхали в чисту прохолодну кімнату, де був приємний чоловік, — останнім часом до нього мене возили дедалі частіше. Він мене всього обмацав, я трохи помахав хвостом, але почувався не дуже добре, навіть не пробував сісти.

Прийшла Мама, вона плакала. Бабуся з Дідусем теж були там, навіть Рік приїхав. Я спробував дати їм зрозуміти, що ціную їхню увагу, але мені ще гірше боліло, і я тільки й міг, що підвести на них очі.

Потім приємний чоловік дістав голку. Я відчув знайомий гострий запах і маленький укол. За кілька хвилин мені значно полегшало, біль вщухав, але тепер я був сонний і хотів лежати там, займатися господарством. Мої останні думки, з якими я заснув, були про мого хлопчика.

Коли я прокинувся, то зрозумів, що вмираю. Усередині мене наче здіймалася темрява — я вже її знав, зустрічався з нею, коли мене звали Тобі, коли я був у маленькій спекотній кімнаті зі Спайком та іншими собаками, які гавкали.

Я якось про це не думав, але, напевне, десь углибині розумів, що колись скінчу так само, як кіт Димок. Я згадав, як Ітан увесь день плакав, коли вони закопали Димка у дворі, і я сподівався, що за мною так сильно вони плакати не будуть. Моя мета, все моє життя полягало в тому, щоб любити хлопчика, бути з ним, тішити його. Я не хотів зараз робити його нещасним, тож я розважив: може, й краще, що він зараз цього не бачить, хоча мені так його бракувало, коли в мене дивним чином почав боліт живіт.

Приємний чоловік зайшов до кімнати.

— Прокинувся, Бейлі, дружбане? Бідолаха.

«Мене звати не Дружбан!» — хотів сказати я.

Приємний чоловік схилився наді мною:

— Розслабся, Бейлі, нічим не переймайся. Ти зробив хорошу справу, ти дбав про хлопця. Таке було твоє завдання, і ти гарно з ним упорався, ти хороший собака, хороший собака.

Я відчував, що приємний чоловік говорить про смерть. Він випромінював доброзичливе відчуття закінчення, спокій. Потім Мама, Бабуся, Дідусь і Рік прийшли, обійняли мене і сказали, що люблять мене, що я хороший.

Але від Мами я відчував якусь напругу, певне передчуття — не зовсім небезпеки, але щось таке, від чого я мав би її захистити. Я кволо лизнув її руку, і, коли темрява в мені наростала, почав опиратися їй. Я мав пильнувати, адже я був потрібен Мамі.

Напруга, здається, зростала ще годину. Спочатку настрій Мами передався Дідусеві, потім Бабусі, потім Ріку, тож, щойно я відчув, що сили мене полишають, рішучість захищати мою сім’ю поновила їх.

І тут я почув голос хлопчика:

— Бейлі! — кричав він.

Він увірвався до кімнати — і вся напруга розвіялася: ось, виявляється, на що вони чекали. Звідкись вони знали, що Ітан іде сюди.