Смертниці

— А ти чому не віриш?

Вона сміється.

— Тебе можуть продати до іншого будинку, іншим сутенерам, але додому ніколи не відправлять. Хай там як, я не вірю жодному слову Мами, цієї старої шльондри. Уявляєш, вона сама колись торгувала тілом — років зо сто тому, поки не стала така жирна.

Я взагалі не уявляю Маму молодою, чи стрункою, чи здатною збудити чоловіка. Не уявляю, що вона могла бути не відразлива.

— Саме холоднокровні шльондри зрештою починають керувати такими будинками, — каже Олена. — Гірші за сутенерів. Вона знає, що ми переживаємо, сама це пережила. Але тепер її обходять лише гроші. Великі гроші.

Вона струшує попіл із сигарети.

— Світ лихий, Міло, і ти цього ніяк не зміниш. Найкраще, що можна зробити, — вижити.

— І не стати лихою.

— Іноді вибору нема. Просто мусиш.

— Ти не можеш бути лиха.

— Звідки ти знаєш? — Вона дивиться на мене. — Звідки ти знаєш, хто я, що я робила? Повір, якби я мусила, то вбила б людину. Навіть тебе могла б убити.

Вона пильно дивиться на мене, очі горять у світлі місяця. І на мить — лише на мить — я думаю, що вона має слушність. Вона могла б убити мене, бо готова на все, щоб вижити.

Ми чуємо шурхіт шин по гравію, обидві випростуємося. Олена одразу ж гасить дорогоцінну сигарету, викурену тільки напо­ловину.

— Хто це, у біса, приїхав?

Я встаю, обережно піднімаюся пологим схилом даху, щоб визирнути через край на під’їзну доріжку.

— Світла не видно.

Олена видряпується до мене, теж визирає.

— Ось, — шепоче вона, і з лісу з’являється машина.

Фари вимкнені, видно лише жовте сяйво паркувальних вогників. Авто зупиняється з боку доріжки, виходять двоє чоловіків. За кілька секунд ми чуємо дзвінок у двері. Навіть о такій порі чоловіки мають потреби. Вимагають задоволення.

— Чорт, — сичить Олена. — Тепер вони її розбудять. Треба повертатися, поки вона не помітила, що нас немає.

Ми спускаємося назад і видираємося на карниз, навіть не взявши свої ковдри. Олена прослизає у вікно в чорноту горища.

Знову дзвінок, і ми чуємо Мамин голос, коли вона відчиняє двері й вітає пізніх клієнтів.

Я вибираюсь у вікно за Оленою, ми прямуємо до люка. Драбину досі опущено — кричуще свідчення нашого перебування нагорі. Олена саме спускається сходинками, коли раптово завмирає.

Мама кричить.

Олена одразу ж злітає назад, нагору, відштовхує мене, вилізаючи в люк. Тягнеться вниз, хапає драбину, тягне. Драбина піднімається, складається, люк зачиняється.

— Назад, — шепоче вона. — На дах.

— Що відбувається?

— Бігом, Міло!

Ми біжимо до вікна. Я вилізаю перша, але так поспішаю, що нога ковзає на карнизі. Я схлипую, падаючи, у паніці чіпляюся за підвіконня.

Олена хапає мене за зап’ясток. Тримає, поки я нажахано борсаюся.

— Хапай другу руку! — шепоче вона до мене.

Я тягнуся до неї, вона піднімає мене, і ось я вже лежу животом на підвіконні, і серце калатає в грудях.

— Клята незграба! — сичить Олена.