Кім

— Бог знає. Я думаю, що в Наклао.

— Так. Там є велика школа для синів сагибів і напівсагибів. Я бачив її, коли продавав там коней. То Лама теж любив Друга Усього Світу?

— Еге, і він не брехав і не повертав мене в полон.

— Не дивно, що падре не знає, як розплутати цю нитку. Ач, як торохтить полковнику-сагибу! — Магбуб Алі посміхнувся. — Клянуся Аллахом! — пронизливі очі миттю ковзнули по веранді, — твій Лама прислав щось схоже на чек. Я мав кілька оборудок із такими гунді. Полковник-сагиб дивиться на нього.

— Що мені хорошого з того всього? — стомлено сказав Кім. — Ти поїдеш, і вони повернуть мене до цих пустих приміщень, де немає доброго місця для сну, а хлопчаки мене б’ють.

— Я не думаю, що так. Май терпіння, дитино. Не всі пуштуни віроломні, якщо тільки не йдеться про кінське м’ясо.

П’ять… десять… п’ятнадцять хвилин минули, а отець Віктор далі енергійно говорив або ставив питання, на які відповідав полковник.

— Тепер я розказав вам усе, що знаю про хлопчика, від початку до кінця. І це для мене — благословенне полегшення. Ви чули коли-небудь щось подібне?

— У кожному разі, старий надіслав гроші. Розписки Гобинда Сагаї добре приймають аж до самого Китаю, — сказав полковник. — Чим більше знаєш про місцевих — тим важче передбачити, що вони зроблять, а що ні.

— Ось висновок від голови Етнографічної служби. Уся ця мішанина: червоні бики, річки зцілення (бідолашний язичник, допоможи йому, Боже!). А грошові чеки і сертифікати масонські. Ви часом не масон?

— Їй-богу, я оце щойно лиш подумав! Це ще одна причина… — неуважно сказав полковник.

— Я радий, що ви бачите в цьому якусь причину. Бо як я вже казав, ця мішанина всього — понад мої сили. А як він віщував нашому полковникові, сидячи на моєму ліжку в благенькій сорочині, а крізь дірки біле тіло світилося. І віщування ж збулося. Вони ж повиганяють із нього всі ці дурниці, у школі Святого Ксав’є, авжеж?

— Покропіть його святою водою, — розсміявся полковник.

— Чесно кажучи, я часом думаю, що варто. Але сподіваюся, що його виховають добрим католиком. Все, що мене тривожить, так це — що буде, як той старий жебрак…

— Лама, Лама, мій дорогий, і деякі з них — джентельмени у своїй країні.

— Лама, гаразд, не зможе платити наступного року. На хвилі миттєвого пориву він запланував гарну справу, але ж він коли-небудь помре. Та й брати у язичника гроші, щоб дати дитині християнську освіту…

— Але він ясно сказав, що він так хоче. Як тільки він дізнався, що хлопчик — білий, то, схоже, відразу почав ставитися до нього належним чином. Я ладен віддати місячну платню, аби почути, як він пояснив усе це в храмі Тіртханкарів у Бенаресі. Дивіться сюди, падре, я не претендую на велике знання місцевих, але якщо він говорить, що заплатить, то платитиме — живий або мертвий. Я маю на увазі, що його спадкоємці будуть виплачувати борг. Моя вам порада — направити хлопчика до Лакнау. Якщо англіканський капелан подумає, що ви його випередили…