Борці за правду

— Отакої, полковнику, діждали ми з тобою смерти… — обізвався до побратима Довбня. — Мов злодіїв нас пов'язали та постріляють, немов старих, знесилених шкап!

— Не наші голови, брате, укриє сором, а їхні — одповів Богун. — Помирати нам вже час і за життям я не сумую, а от що крає моє серце перед смертю: що не бачить нашої смерти товариство і ніколи не довідається, куди поділися Богун та Довбня. Ніхто не розкаже дітям та онукам якою лукавою зрадою узяли нас пани й як катували. Не заспівають по Україні про нашу смерть кобзарі, як виспівують про смерть Байди, Нечая та інших, і помре наше слава, як і ми помремо, не лишивши по собі сліду нащадкам на науку.

— Ну попрощалися ви вже з життям? — обізвався до козаків Чарнецький. — Спокутували гріхи?

Очі Богуна заграли з під сивих брів глузливим вогнем, а вуста усміхнулися.

— Пане Чарнецький! Бач, — який ти тепер смілий та грізний, коли я прив'язаний до ялини… А чому ти не вийшов до мене на герць під Манастирищем, коли я викликав тебе по лицарському?

Чарнецький насупився. Він був людиною і поважав старого козацького полковника за його лицарство та войовничий хист, але Богун був ворогом Польщі, і цього було досить, щоб Чарнецький шукав його смерти.

— Чому не взяв гетьманської булави, коли король доручав її тобі? Чи розумно ж ти вчинив?.. Не взяв ти, взяв Тетеря. Присягни зараз на підданство королю та на вірну йому службу, і я верну тобі волю!

— Не на те я, гетьман коронний, увесь свій вік з вами воював, щоб на старість вам присягати. Вільним я був, вільним і вмерти хочу.