Смерть — діло самотнє

Ще ніколи в житті я не їздив у такій машині.

Може, це був мій перший і останній шанс.

І я скочив у відчинені дверцята.

Тільки-но я гепнувсь на заднє сидіння, як лімузин плавно, мов велетенський полоз, відвернув від тротуару. Грюкнули обіч мене, зачиняючись, дверцята, і ще до кінця кварталу ми набрали шістдесят миль на годину. А коли вимчали на Темпл-Хілл, то догнали вже не менше ніж до сімдесяти п'яти. Якось так виходило, що до самого Вермонта нам було зелене світло, а там ми повернули на Вілшір і, хтозна-навіщо, подались аж на Вествуд, може, заради мальовничого краєвиду.

Я сидів на задньому сидінні, мов Роберт Армстронг на руках у Кінг-Конга, по-немовлячому гукаючи й белькочучи щось сам до себе. Хоч я й знав, куди їду, проте ніяк не міг збагнути, за що мені така ласка.

Потім пригадалось, як іноді ввечері, піднявшись сходами до дверей Фанні, я чув оцей самий дух парфумів «Шанель», шкіряних сидінь і паризьких ночей. Це означало, що Констанс Реттіген була там за якихось кілька хвилин переді мною. Ми розминалися просто-таки на дві-три волосинки норкового хутра й на легенький віддих з присмаком «Гран Марньє».

Перед тим, як повернути до Вествуда, ми поминули кладовище, де, неуважно кермуючи, легко було заїхати на автомобільну стоянку. А часом траплялось і так, що, шукаючи тієї стоянки, дехто помилково забивався й між могили. Отакий конфуз.

Та не встиг я про це подумати, як і кладовище, і його автостоянка лишилися ген позаду, а ми були вже на півдорозі до моря.

Від Венеції і Віндворда машина помчала узбережжям далі на південь. Мов тихий дощичок, прошурхотіла шинами недалеко від мого скромного помешкання. В темряві тьмяно зблиснуло вікно, за яким була друкарська машинка, і я подумав: а може, й сам я тепер там, і все це мені тільки сниться? Лишилася позаду й будка з моїм «приватним» телефоном, а в ній, за дві тисячі миль, на другому кінці мовчазного дроту — Пег. «Пег, — подумав я, — якби ти могла мене зараз побачити!»

Рівно опівночі ми круто повернули й заїхали за ріг великого, білого, як кістка, маврітанського форту, і лімузин легенько, наче хвиля, всотана піском, зупинився; грюкнули передні дверцята, шофер, так і не озвавшись жодним словом за всю дорогу, шаснув у задні двері форту, і я його більш не бачив.

Цілу хвилину я сидів і чекав, що буде далі. Та нічого не діялось, і я, наче злодій, тихцем вислизнув з машини, почуваючись не знати в чому винним і міркуючи, чи не чкурнути мені звідти.

У горішніх вікнах будинку мелькала якась темна постать. Вікна одне по одному освітлювались, так наче шофер, який мене привіз, розгулював по всьому тому маврітанському форту на венеційських пісках.

Та я й далі стояв тихо. Подививсь на годинник. І саме в ту мить, як стрілка відлічила останню секунду останньої хвилини, над порталом спалахнуло світло.

Я підійшов до відчинених дверей і вступив у порожній вестибюль. Потім помітив у глибині одного з коридорів невеличку постать, що гасала по кухні, готуючи напої. Якась тендітна дівчина в одязі служниці. Вона махнула мені рукою і зникла.