Вогнем і мечем. Том перший

Тут хорунжий підпер сиву голову рукою і глибоко задумався. Стало тихо, чути було тільки кінський тупіт у воротах — це решта людей пана Скшетуського виїжджала на берег до байдаків.

— Боже мій! — мовив, прокинувшись від задуми Зацвіліховський. — І все-таки раніше, хоч чвари і не вщухали, краще було. От як сьогодні пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під командою Любомирського в атаку на яничар ішли, то молодці у своєму окопі шапки підкидали і кричали: «Пускай, батьку, з ляхами вмирати!» А сьогодні що? Сьогодні Низ, якому належить бути форпостом християнства, пускає татар у межі Речі Посполитої, щоб напасти на них, коли вони вертатимуться зі здобиччю. Або ще гірше: Хмельницький навіть єднається з татарами, аби разом із ними християн убивати…

— Тож вип’ємо з горя! — перебив Заглоба. — Ох і мед!

— Дай же, Боже, чимскорше вмерти, щоб війни громадянської не бачити, — мовив далі старий хорунжий. — Спільні гріхи треба кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, бо брат брата вбиватиме. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто у шляхетських загонах? Русини. А хіба мало їх у коронному таборі? А я сам хто такий? Ох, нещасна Україно! Кримські поганці накинуть тобі ланцюг на шию, і на турецьких галерах веслуватимеш!

— Та не побивайся ти так, добродію хорунжий, — озвався пан Скшетуський, — бо ми, здається, скоро заплачемо. Може, ще і в наше віконце засяє сонце!

Але сонце саме заходило, і його останні промені відсвічували червоним блиском на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні й до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський попрямував до костьолу, пан Зацвіліховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже смеркло, коли вони знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди пана Скшетуського уже сиділи в байдаках. Веслярі ще носили спорядження. Холодний вітер дув від гирла, яке було неподалік, до Дніпра, і ніч обіцяла бути не дуже погожою. При світлі вогню, що палав на березі, вода в річці криваво виблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю спливала кудись у невідому темряву.

— Ну, щасливої дороги! — мовив хорунжий, сердечно стискаючи юнакові руку. — Будь, ваша милость, пильний!

— Не турбуйтеся. Дасть Бог, скоро побачимось.

— Тільки вже, мабуть, у Лубнах або у князівському таборі.

— Так ти, ваша милость, остаточно до князя зібрався?

Зацвіліховський підняв руки вгору:

— А що ж мені лишається? Війна так війна!

— Зоставайся ж у доброму здоров’ї, добродію хорунжий.

— Хай тебе Бог береже!

— Viva valegue![60] — кричав Заглоба. — А якщо тебе, ваша милость, вода донесе аж до Стамбула, уклонися султанові. Якщо ж ні, то нехай йому хрін!.. Ох і добрячий був мед!.. Брр! Як тут холодно!

— До побачення!

— До зустрічі!

— Хай Бог помагає!

Зарипіли весла, вдарили об воду, і байдаки попливли. Вогонь, що горів на березі, почав швидко віддалятися. Довгенько ще бачив Скшетуський старечу постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і враз якась незрозуміла туга стиснула йому груди. Несе його вода, несе, але відносить від доброзичливих сердець, від коханої, від рідних місць, несе невблаганно, як доля, але у краї дикі, у темінь…