Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Чому ви попросилися на фронт?
— Дивно, правда? — зиркнув на мене Страпатий. — І не перебіг до фашистів, як деякі, А я покуштував справжнього життя, коли в 1939 ропі вийшов на волю. Знаєте, набридли нари, режим, звіряче оточення. Думав, зав'яжу на віки вічні. Та Данько не дав: підбив на грабіж.
— Данько — Баглай Данило Євсаганович?
— Він, — криво посміхнувся Страпатий. — Да, у таборі на лісорозробках я ходив у передовиках. Шпана ледве не пришила. Баглай і Тягун заступились. Їх боялися.
— А як Баглай з Тягуном поводились у таборі?
— Злодії в законі, «Івани», з карцеру не вилазили.
— Коли востаннє бачилися з ними?
— З Тягуном у сорок третьому році в таборі, а Данька бачив восени сорок п'ятого.
— Докладніше, Сидоре Панасовичу, про Баглая.
— Я тоді працював на базарі, майстерня-будка. Ну, людей сновигає — хмара. Сиджу, забиваю цвяхи, аж хтось заступив двері. Звів голову — солдат, в пілотці, з орденами й медалями, з речмішком за плечима. Придивився — Данько. А він теж вилупив, очі, бо думав, що я хитрував, хотів здатися в полон. Пішли…
— Хвилинку, — перебив я Страпатого. — Значить, Баглай у військовій формі. А звання? Які нагороди?
— Не пам'ятаю… Здається, були якісь лички на погонах. А серед нагород — медаль «За оборону Сталінграда». Це точно, бо в мене теж така є.
— Що ж далі?
— Пішли ми в чайну. Данько замовляв найдорожче. Насміхався з мене, що не за тих проливав кров, умовляв їхати з ним, мовляв, заживемо на широку ногу, має справжні документи і для мене. Я — ні в яку. Посварились. Погрожував.
— Куди він збирався їхати?
— Не сказав. Я здогадався, що він когось… Н-да, а через день, коли вертався ввечері додому, мені всадили ножа в спину, його робота. Відтоді й слід простиг Данька. Ох, щоб десь його зустрів, своїми б руками, гада… — Страпатий аж заскреготав зубами.
— У Баглая чи Тягуна залишилися родичі?
— Не знаю. Може, десь і живуть, а у Вінниці нема.
— А Баглай Катерина? Хто вона?
— Катерина? Жінка Данька. Він оженився на ній восени сорокового, через місяць після звільнення.
— Ви її зустрічали?
— Бачив якось із сином влітку сорок п'ятого. І все.
— З сином?!
— Еге, вона була вагітна, коли судили нас у сорок першому. На суді прокляла Данька. Не знала, що він грабіжник, і про його батька…
Цікаві факти повідомив мені Страпатий: дружина і син, Баглай у військовій формі… Я показав йому фото Личакова. Той лише глянув на нього…
— Петро! — вражено вигукнув. — Разом сиділи у таборі, крутився коло Тягуна.
— Значить, Личаков Петро Іванович?
— Він. — Швець уважно розглядав фотокартку. — А постарів… І рана… Тягун любив бавитися швайкою. Як його?.. Феофан, Фаня, — скрушно похитав головою і здійняв капелюха, витер долонею чоло.
Невже Молостова поранив Тягун? Хто ж тоді Личакова?.. Свідчення Страпатого важливі.
— А що ви можете сказати про Баглая?
— Хитрий, підступний, теж порішить людину завиграшки.
— Вам знайоме прізвище чи кличка «Квач»?
— Квач… — Страпатий замислився. — Ха, Квач! Прислужував у таборі Даньку, в «ад'ютантах» ходив, колишній куркуленко.
— Який він із себе?
— Не пам'ятаю. Вони тепер для мене на одне обличчя: якісь сірі, невиразні, мов тіні. От бійців, з якими воював, заплющу очі, — швець заплющився, — і ніби в кіно бачу, і тих, загиблих.
Я дістав із шкіряної теки папір, дав Страпатому ручку й попросив написати все, що мені розповів. Так, міркував я, Тягун, мабуть, у нашому місті і залучив, можливо, до крадіжки Шалапуху, Зубовського і Роптанова. Потім якось дізнався, що міліція зацікавилась Личаковим, і порішив його. Вірогідно. А Баглай? Де він?
— Вибачайте, капітане, не запрошую вас до квартири, — зніяковіло сказав Страпатий. — Мої не знають мого минулого. Не знають. Тому й не бачуся з Катериною.
— Діти у вас є?
— Двоє: син — шофер, дочка — продавець. Живемо гарно, дали трикімнатну квартиру, безплатно «Запорожця», у мене пенсія інвалідська і зарплата. Та до смерті жалкуватиму за даремно втраченими літами, — гірко зазначив. — Майже десять років випало з них. Не вернеш…