Сини Великої Ведмедиці

— А, Гаррі! Моє шанування! Впізнаєш ти мене, давній друже?

Індієць не поворухнувся і не промовив ні слова. Він стояв наче вирізьблений з каменю, очі його теж непорушно застигли.

— Здорово, Гаррі! — голосно повторив чужинець. — Ти що, остовпів від подиву? Ти не сподівався знову побачити мене живим і здоровим у своєму власному наметі, га? Побачення приносить радість, мій хлопче! Я, як добрий дядечко, привіз тобі щось гарне — триста гвинтівочок — люб'язно з мого боку, чи не так? Отже, без зайвої балаканини, як ведеться серед давніх друзів, — чужинець сів на ковдри, — без зайвих слів: що ти заплатиш?

Індієць зміряв людину з рудуватим волоссям і важким підборіддям непроникним поглядом.

— Біла людина помиляється, — сказав він спокійно. — Тут немає ніякого воїна на ім'я Гаррі. Білий чоловік знаходиться в наметі Токай-іхто, вождя племені дакотів!

— Овва! Який гордовитий! Отже, ти більш не хочеш знатися зі мною. Твій старий був зговірливіший, і, якщо я не помиляюсь, у цьому самому наметі ми розпили з ним першу чарку, — тут мені все таке знайоме… Та облишмо це. Нехай і так. Тобі ясно, що разом з людьми благородного Моніто ти й мені пообіцяв вільний вхід і вихід?

Дакота нічого не відповів.

Чужинець дивився на нього з викликом, а тоді ніби почав втрачати самовпевненість.

— Отже, як хочеш, мій друже. Коли тут всі такі благородні, то й мені треба якось пристосовуватись. То-кай-іх-то! Звучить непогано! Отже-е-е, — чужинець навмисне розтягнув слово, щоб раптом змінити тон розмови, — отже, я прийшов у намет вождя, перебуваючи на службі в Моніто, домовитись з ним про зброю, яку ми можемо йому продати. Триста гвинтівок і достатня кількість патронів до них. Ми не обдурюємо! Токай-іхто може оглянути і випробувати зброю!

— Тоді ходімо подивимось на неї!

— Так швидко? Хоч ти й завжди поспішав, але це вже занадто. Дай-но мені раніш з'їсти шматок цього бізонячого стегна, його чудовий дух лоскоче мені ніздрі! Чемність за чемність. Я ж гість вождя племені дакотів? Чи, може, я не так зрозумів?

— Ти в наметі Токай-іхто, — відповів індієць крижаним тоном, — але я не сказав, що ти мій гість.

— То, може, з твоєї ласки, я маю тут вмерти з голоду? Але це вже зовсім суперечило б умові — вільно і безперешкодно… і таке інше. Отже, ти дозволиш?

Білий витягнув ножа, — ножа, — подумав, здригнувшись від жаху, Шеф де Лю, — яким колись проколов серце Маттотаупи, — і відрізав собі чималий шматок м'яса. З великим апетитом і глузливою посмішкою заходився він їсти. Вождь не сідав, а все стояв нерухомо, мов скам'янілий. Навіть повіки його не ворушились.

Чулося плямкання незваного гостя, що вгамовував перший голод. Потім він обернувся до Моніто, який сидів біля нього навпочіпки з виглядом єхидної мавпочки. Прізвисько було дуже влучне.

— Ну? — спитав Червоний Лис малого. — Що, вбив я тебе? Я звелів приставити тебе у цей намет цілим і неушкодженим. Ну ж і мороки я мав з тобою! Просто жах! Це остання подорож, мій любий, в яку я вирушив з тобою верхи на конях. Більше ніколи не зроблю цього!