Хлопчик і тінь
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0250-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хлопчик і тінь». Краткое содержание книги:
Романтична піднесеність, віра в незнищенність добра, глибокий психологізм і надзвичайно самобутня образна палітра — визначальна риса цих творів.
Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у світі.
Коли полюють гуртом і хтось уб’є дичину, а він промахнеться, — Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу, бачить — не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт і чоботом, а тоді падає на ріллю і хрипить: «Вернись… все’дно пійму…»
Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше… Не такий був Рекс.
Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі — блаженствує. Звірята обліплять його з усіх боків: кролик під пахву залізе і спить як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь — і на кінчик собачого носа. Рекс — як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім?
А ще він був учений собака. І любив смішити людей.
Сиджу я під хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двір, і якась вона заклопотана, ніби щось забула або загубила. З нею це часто буває: ходить, снує по хаті, шукає: «Де я поклала ніж?» — а ніж у неї в руках. І зараз видно: мати присмучена. Я ліктем тихенько штовхитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: «Рекс, ти знаєш, я від’їжджаю — далеко. Прощавай». Рекс тут же схоплюється на ноги, знімає з кілка мій картуз, несе його в зубах і — хоп! — одягає мені на голову. Я кажу: «Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?» Рекс хвостом, як щіткою, обмахнув сміттячко з моїх штанів, лизнув мене в руку, в щоку і весело зиркнув у вічі: все — чистий як нова копійка. Тоді я кажу: «Рекс, а ти не знаєш, де мій автомат?» Рекс — він був рудий-рудющий, мов огонь, — притьмом кидається в сіни і несе в зубах мою зброю, бузинову палицю.
Мати, хоч і зажурена ще, трошки всміхається і мовить: «Вас обох треба в цирк…»
І такого собаку убив Глина.
Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним і грались у шпигунів, як під кущами в саду… Але стоп! На кабиці давно закипів борщ, димок поволеньки в’ється з труби, і вже не голубі дерева, а синюваті мітелки вогню схоплюються над димарем.
Мати каже: «Більше не топи, хай борщ домліває на жару».
Ну от, обід зварено.
І мене зварило. Голова — як чугунок. Щось у ній потріскує. Наче там, у голові, відлущується полуда.
— Мам, я піду на річку.
— Не треба… Куди ти сам?
— А я не сам. Я з Рексом піду.
— З яким Рексом? — мати глянула на мене, немовби сказала: «Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?»
Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?
Подивіться: на городі хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди.
Рекс?!
Так, це він. З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп’яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав під греблю, або Глипин чобіт затяг під ворота (той сушить свої ступаки на сонці, запах на все село).
Звісив Рекс язика, дивиться на мене — очі руді й бешкетні. То він підмовляє мене: гайда в степ… гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобі в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повітря?
— Рекс, — підморгнув я, — краще ходімо на річку.
Я встав. Звівся за мною й пес (а може, тінь моя піднялась), і ми тихо пройшли повз матір. Вона провела нас збентеженим поглядом. «Який Рекс? — означав її погляд. — Що ти вигадуєш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа…» Хай сто раз убиває, а пес живий, для мене живий і все! Я не сам іду на річку, ми вдвох — бачите?
— Рекс, пішли, — сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною.
За хатою гукнув:
— Ну, хто швидше! — і перший пустився городом.
Стежка гаряча, стежка суха, аж біла, і ноги виляскують по землі, і вітер парусом надуває сорочку.
Я не обертаюсь, але знаю: пес — той не кинеться одразу наввипередки. Стане під хатою, вуха у нього сторч, хвіст — кренделем. Він готується до стрибка, очі горять бешкетством. «Біжи, хлопче, біжи, — написано на Рексовій морді, — я тебе попускаю».
І я стараюсь, біжу щодуху, аж пече мені в п’яти. Стежка в’ється городом, потім викрутас і — в сад. Як тільки я пірнаю в кущі, в зелений присмерк, щось шурхає за спиною. Ось мелькнуло вогнисте віяло, завихрило в кущах.