Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

XXIX

Свята інквізиція

Вона починається з крапки, із зеленкавої, чорнявої краплі фарби на кінчику пензля — торкнулася стіни і, проведена довкола, росте й росте. Вона мала бути лише ще одним листком, схвильованим першим жовтневим вітром або тінню відкинутої парасолькою пінії, що вростає корінням у круте узбіччя гори; але розширюється та перетворюється на чорну очницю, розливається на половину вгодованого обличчя, блукає, випускає з себе темних черв’яків — тінь широких губ і носа, які тут зовсім не пасують — потворних, часто облизуваних вологим, рухливим язиком. Куди тут — серед схилів, порослих деревами, в цю ущелину між затуманеними, ледь блакитними пагорбами — лізе ця мордяка? І все, що з нею в комплекті: навколо писка, як підгнилий гарбуз, навколо пошерхлої вохри і липкої чорноти — брудно-сірі складки хустки, темні сукні й контури другої постаті; і вже те, що було всього лишень бунтівною краплею, розростається у другу постать, у приземкуватого ченця в каптурі, що демонструє грубий живіт, як монструозну вагітність — невідомо, що в нього там є, може, йому захотілося народити дитину, як Нерону, якому у шлунок поклали жабу, і та жаба росла й росла, поки імператорські лікарі не зробили кесарський розтин і не видобули її на світло, я читав про це ще підлітком у житіях святих із бібліотеки у школі піярів… — оцей поруч… я бачу, як моя рука змішує в палітрі зеленкаву жовч, яка одразу ж перетворюється на золотий ланцюг на чорному одязі, і як за якусь мить трохи вище кілька сильних рухів утворюють квадратний комір, а тонкий пензель рисує шпичасті кінцівки скуйовджених вусів і тонкої борідки… — оцей, що поруч — лікар-хірург, що розводить жаб у животах ченців та імператорів, які хочуть народити дитину; за ним — злий дух, який шепоче щось йому у вухо про товстуватого, підстаркуватого типа, що стоїть перед стіною в одному кітелі й не може збагнути, чому він привів у цей ідилічний пейзаж усе це підозріле товариство.