Чарівна брама

Обидві характерницькі п'ятірки справді перетворилися на вихор. Звичайне людське око саме так і сприймало їхній рух: не можна було розрізнити кожного козака окремо — лише щось єдине. Це щось, зовні схоже на смерч, з розмаху вдарило в середину чужинського війська і розсікло його — спочатку надвоє, а потім начетверо.

Далі козаки розділилися на дві групи. Одна продовжувала рубати перевертнів, а друга, прикриваючи Юру і Богдана, помчала до Брами. Коли гілки дерев почали шмагати вершників по обличчях, Юра різко зупинив коня і разом з Богданом зіскочив на землю.

— Он вона, розрив-трава, у тебе під ногами, — закричала сова з Юриного плеча. — Швидше рви!

— Рву, бабо Франю, рву!

І Богдан рвав, рвав, навіть не помітив, коли самі собою розтулилися його кулаки. Він, не шкодуючи долонь, шарпав цупке зілля, гріб його в оберемок і чув за спиною лише дзвін Юрового меча і хропіння чужих коней, яких звалювали на землю і роздирали гострими зубами вовки. І лише коли оберемок трави став таким великим, що Богдан ледь-ледь втримував його обома руками, хлопець випростався й озирнувся.

Кільканадцять чужинців оточили Юру з усіх боків, але його довгий меч утримував їх на безпечній відстані. Важко сказати, скільки це вже тривало, бо раптом із самої гущавини бою почулося:

— Юрцю, не будь жаднюгою! Пусти й мене з мамунами!

Богдан одразу здогадався, що це Чугайстер — високий чорнявий леґінь, зодягнутий в усе біле. Навіть вишивка на кептарі й постоли були білого кольору. Чугайстра прикривало кілька не таких високих, як він, але кремезних хлопців у гуцульському вбранні. Своїми топірцями вони вже прорубалися крізь натовп чужинців до Богдана з Юрою.

— Хлопче, роби свою справу! — гукнув Чугайстер.

— А як же Карпати? — поцікавився Юра, відбиваючи удари особливо настирливого песиголовця.

— Карпати зачекають. Не відволікайся.

— Ну, дивись. Це тобі не на сопілочці грати.

— Атож! — Чугайстер вгатив песиголовця по лобі топірцем — той тільки ногами накрився. — Отак!

…Здавалося, тітка Гапка з телятком-змієнятком у небі остаточно взяли гору. Але третього разу клятий Зміюка таки не схибив. Синє полум'я вдарило по пагорбу. Заіржали коні, спалахнули дерева, кілька козаків качалися по землі, збиваючи з себе пекучий вогонь. Богдан загородився від жару величезним оберемком запашної розрив-трави, заховав у неї обличчя і чимдуж побіг навпростець крізь пожежу — до провалля. Чорна діра продовжувала верещати і смикатися, проте сама рухалася хлопцеві назустріч, певно, намагаючись його проковтнути. Богдан чомусь згадав, як вони з дядьком Яковом коркодима лепехою лякали, і жбурнув оберемок чарівної трави у саму середину провалля. Ще мить — і він би сам влетів туди, у порожнечу, слідом за травою. Та встиг якось відкотитися вбік по обпаленому схилу.

Провалля востаннє зойкнуло, потім почало стрімко стягуватися досередини, перетворилося на невелику чорну плямку і зникло, всоталося в землю, як вода в пісок. І сліду не залишилося.