Любов у спадок

Знадвору почувся тупіт, у отворі брами постав ще один вояк.

— Ось що я знайшов на подвір'ї! — похмуро простяг він якусь ганчірку.

Дональд схопив її і вилаявся крізь зуби.

— Що це? — Еріка вимогливо простягла руку.

— Клапоть шотландського пледа, — гнівно промовив він. — Ось, дивіться, видно, негідник обірвав його, коли за щось зачепився! Ну, тепер-то ми знаємо, хто тут побував!

Еріка, не відриваючись, дивилася на брудну ганчірку. Чорно-сині широкі й вузькі жовті клітинки… їй був чудово знайомий цей малюнок. Їхні сусіди, Маклейни! Її серце скажено застукотіло, вона просто-таки вчепилася поглядом у цей клаптик пледа, ніби він міг дати їй відповідь на всі запитання.

Що спонукало їхніх сусідів напасти ось так, по-зрадницьки, й вирізати цілий замок? Так, вони ніколи не були з ними особливо дружні, люди з цього клану постійно намагалися перегнати на свій бік їхню худобу, але старий Колін Маклейн завжди був обережний і ніколи б не ризикував, знаючи, що здобич того не варта. Та й із шотландцями зараз мир… їй згадалися дивні слова вмираючого батька Годвіна: «Це були не шотландці!» Тоді хто ж? Хто ще здатен на таку жорстокість? Старий був сам не свій, міг усе переплутати, та й просто збожеволіти від болю… Вона зціпила зуби, відчуваючи, як серце стискається від ненависті.

— Скажи, по-твоєму, це Маклейни? — запитала вона, дивлячись воякові просто у вічі.

Той замислено пошкріб свою кошлату потилицю.

— Та більше, начебто, нема кому… Он і клеймор Біллі знайшов біля воріт, та й кінські сліди ведуть до кордону. Саме дощ пройшов, їх добре видно. З усього виходить, що вони. Може, старий Колін довідався, що сер Родерік повернувся з ярмарку при грошах, тому й вирішив напасти? Одного не розумію — як вони примудрилися варту перерізувати. Адже сам Джош чатував, а він досвідчений вояк був, його так просто не одуриш…

— Годі, — різко обірвала вона мову начальника роз’їзду. — Перевір, чи не лишилося ще живих. Знайди сільського старосту й приведи до мене.

Дональд розгублено кивнув і поквапився виконувати її накази. Еріка якось очужіло подумала, що цей могутній чоловік беззастережно слухається її, шістнадцятирічного дівчиська. Іншим разом це її потішило б, але не тепер.

— Ти поховаєш усіх на нашому цвинтарі, — розпорядилася дівчина, коли до неї привели старосту селища, який тремтів з ляку. — І гляди, щоб було все честь по честі! У замку ніхто не повинен залишитися. Гляди, коли я повернуся, спитаю за все з тебе. І ще — накажи своїм людям принести мого вузла, я покинула його на узліссі.

Вона так глянула на переляканого старосту, що він тільки й спромігся, що кивнути.

— Так, міледі, — пролепетів, стягаючи свого капелюха.