У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Петро у всьому бачив чарівність світобудови і намагався передати її словами, а Леся, слухаючи його, відкривала її для себе — у всій різнобарвності й розмаїтості. Янчук розказував про мінливість людських доль, а дівчина росла й дорослішала від тих оповідей. Хлопець відкривав їй очі на світ, а у відповідь вона нагороджувала його захопливими поглядами, що млоїли й знесилювали все його єство.

— Любуйся містом рідним, люба, накопичуй спомини про нього на майбутнє, нижи в разки наші дні й місяці, прикрашай їх цяточками радостей чи смутків! Лови час і можливість, насолоду й гіркоту, бо одна без другої була б непізнаною, як добро і зло, — наставляв свою кохану Петро.

— Я стільки з тобою побачила краси, між якою жила, досі її не зауважуючи, що тепер, хоч би й що, не забуду! Я вже дивлюся на світ твоїми очима і міряю все твоїми мірками. Оленка, до речі, називає тебе поетом, а Гриць — мрійником, і обоє заздрять! Ти дійсно замріяний поет, мій великий любасю! Я молюся до тебе, як до Бога, і засипаючи, і проснувшись! Багну бути гідною тебе, привернути тебе до себе знову таким, як ти був до моєї провини! Даруй, але ти не такий! Може, ти не віриш, що я дівчина?! Прожени геть те щось кошлате поміж нас, що засмучує тебе і спиняє в словах і діях!

— Нащо жертви, Лесю?! Можливі неприємності й ускладнення і в стосунках із твоїми батьками, і, що таїтися, люба, в моїй нужденності, про яку ти не маєш уяви, випещена в достатках і розкоші!

— Про наше одруження ти ніколи не згадуєш чомусь?

— А ти про нього хіба згадуєш?

— Оленка дивується, що я мовчу, і осуджує мене.

— Довга то пісня, Лесю! Мені треба поступити в університет, тобі — закінчити технікум і теж вчитися далі. Нам обом треба переконати твоїх батьків не бути сватами батькам Миколи.

— А де мені далі вчитися?

— В медичному чи фармацевтичному інституті, в інший ти навряд чи вступиш.

— І оце стільки ми будемо... терпіти?!

— Мудра ти в мене, Лесю! В терпінні теж є насолода, не менша, аніж у нетерпіння. Бабусині боги теж радять терпіти, мабуть, вона тобі казала...

— А ти знаєш, що твій дух перехоплює мені подих і електризує все моє єство! Чого б то воно?

— Магія, мабуть! А ти як гадаєш?

— Через неї я й гадати не можу, чманію і лише дякую в молитві Матері Божій, що біля мене ти, а не хтось інший.

— Знаєш молитви?

— Тільки «Отче наш» і «Вірую в єдиного Бога»... але я молюся по-своєму: «Матір Божа, порятуй, настав мене, щоб була йому гідною, а він хай стане таким, як запізнала...»

Прохолодний ранок будив вітерцями-легатами яворове листя, розгоралась помаранчево-червоним розливом зоря, п'янило молодят чисте напоєне пахощами весни повітря, стояла неймовірна передранкова тиша і лише пневмомолот на машбуді далеким глухим гупанням та свистки паровозів на станції порушували її.

— Любий! Нам пора! Світає! Я повна тобою по нікуди! Я безмежно вдячна тобі! Я раба твоя!

— Не хочу, щоб ти була рабою, Лесю! Волію кохати тебе, закохану! А я не такий, як був, не тому, що змінився, просто ти почала дивитися на мене інакше. Адже бачення змінюються з часом... Підемо додому, бо в мене ж іще сесія нині, — повів Петро Лесю до гуртожитку, притримуючи рукою за стан.

Під вікном поцілував дівчину палко і був обцілований у відповідь, посадив її на підвіконня і пішов під прощальні помахи Лесі рукою з вікна.

Зустрічалися закохані, хоч і накоротко, але кожного дня, їх жадоба та спрага до тих зустрічей не вгамовувалася, а з наближенням Лесиних канікул лише росла. Петро з Грицем домовилися влаштувати в гуртожитку прощальний вечір, як виїдуть студенти, і мали на те згоду старого сторожа-коменданта. Планували взяти участь Кирило, Роман і Василь із коханими, домовилися навіть про наїдки і вино для вечірки.

Петро через Раїсу Ісаківну Крупник надрукував у типографії десять запрошень на блакитній віньєтці — ніби лише на пам'ять, а насправді для того, щоб Леся показала свою матері й батькові, приспала тим самим їх страх і отримала дозвіл лишитися в гуртожитку на останню ніч. Додатковим аргументом Лесі було повідомлення, що на вечорі вона співатиме з дівчатами, чим особливо догодила матері, яка довгі роки брала участь у хорі, а тепер «була на сьомому небі і аж світилася радістю».

— Розпитували про тебе, але я сказала, що ти, ображений татом, уникаєш мене. Видно, не байдужі вони до тебе після моєї оповіді про Миколу. Правду ти казав, «нема зла, яке б на добро не обернулося».