Антон та інші нещастя
- Автор: Скреттинг Гюдрун
- Серия: Антон #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-662-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Антон та інші нещастя». Краткое содержание книги:
Гарного дня? Де там гарний день! Справжня катастрофа! Тато вимкнув мобільний.
Я дивлюся на годинник. За двадцять хвилин четверта. За двадцять хвилин тато стоятиме на Малій сцені й ЗАХОПЛЮВАТИМЕ публіку. Агітуватиме…
Ось у цьому я нітрохи не сумніваюся.
На щастя, я знаю, де Мала сцена. Ми там бували на святі новорічної ялинки, коли я ще був малий. Пригадую, їхали п’ять зупинок п’ятнадцятим автобусом.
Я вибігаю з торгового центру. На ходу набираю номер Іне.
— Катастрофа! — шиплю у слухавку, гарячково роззираючись на всі боки в пошуках автобусної зупинки.
— Катастрофа?
— Я все купив, — захекано кажу я. — Троянди й усе решта. А тепер мушу рятувати тата.
Онде, внизу, відразу за поворотом, блакитна табличка з намальованим автобусом. Я мчу, мов скажений, а свічки й троянди витанцьовують у пакеті самбу.
— Рятувати тата?
Над’їжджає автобус. Я зриваюся на спринт. Іне довго чує в слухавку, які в мене короткі ноги й паскудна фізична кондиція. Я застрибую в автобус. Секунда, і двері за мною зачиняються. Падаю на сидіння, довго відсапуюся.
— Обіцяю повернутися якнайскоріше! — пищу я, бо кисню в легенях зовсім не залишилося.
Іне все розуміє. Тоді, нарешті віддихавшись, я розповідаю про список дам, який потрапив татові до рук.
— Я тим часом сама впораюся, — заспокоює Іне. — Зустрінемося у мене. Щасти!
Нормальне дихання повернулося лише через дві зупинки. З думками було важче. Карусель в голові обернулася на американські гірки, а в них по черзі застрибують то Кевін, то Соня з Сульвікена, то трикілометровий шалик.
Автобус їде, думки кружляють, я сиджу, притулившись чолом до шибки. Світ направду дивний. Ось саме цієї миті він зовсім різний у різних точках. Візьмімо, наприклад, водія автобуса. У нього звичайний робочий день. Без каруселей. І він собі, напевно, думає, що я цілком звичайний пасажир у цілком звичайному автобусі.
Як же він помиляється!
По-перше, я зовсім не звичайний. Хотів би таким бути! Зі звичайними вухами й звичайною родиною. Таким собі пересічним хлопчиком, який швидко бігає на уроках фізкультури й ніколи не вплутується у неприємності. Ані з кондомами, ані з будь-чим іншим…
А по-друге, цей автобус теж не звичайний.
Це автобус № 15, який колись збив на смерть маму.
Карусель трохи сповільнює кружляння. Бо я починаю думати про випадковості.
Випадковості, які призвели до того, що мами немає, а я є. П’ятнадцятий автобус, який прибув раніше, ніж повинен був. І кондом, який тріснув.
Отже, я замінив у цьому світі маму. Один плюс, один мінус. Десь так…
Плюс і мінус дають у сумі нуль. Ніщо. Не знаю, чи в цьому є якийсь баланс.
Цікаво, у філософів також іноді бувають каруселі в голові?
ТАТО ЗАХОПЛЮЄ ПУБЛІКУ
На Малій сцені все, як я пам’ятаю. Хіба сама сцена тепер видається значно меншою. Коли я бував тут на святах новорічної ялинки, гачки в гардеробі були недосяжно високо, і я міг баламкати ногами, сидячи на лавці під стіною. Певно, попри все, таки трохи виріс.
Я роззираюся за татом. Наскільки я його знаю, сидить, мабуть, у туалеті, бо в нього завжди, перед будь-яким виступом, збурюється у животі. Ми не створені для стресу.
Та все ж, про всяк випадок, я заглядаю до залу. Так і думав… У залі в третьому ряді самотньо сидить лише один чоловік, та в нього щось занадто стильний вигляд.
Тож думаю, що моя «туалетна» теорія правильна. Треба лише зачекати. Татові зазвичай потрібно багато часу на туалетні посиденьки.
Зал теж менший, ніж мені уявлялося. Але я впізнаю зелені оксамитові завіси по обидва боки сцени. За ними зазвичай ховався різдвяний гном, перш ніж вийти на сцену з мішком подарунків. Досі пам’ятаю, як смерділа цигарковим димом його борода. А в моєму подарунковому мішечку було надто багато лакричних солодощів.
Я вирішую почекати в залі — це наймудріше. Тут я можу не боятися, що тато непомітно прослизне повз мене на сцену. Я сідаю за два ряди позаду вишукано вбраного чоловіка, скраю від проходу. Щоб можна було відразу перехопити тата.
— Е-е… привіт!
Дама з густо підмальованими чорним віями, у червоній легкій сукні. Це вона заговорила. Але не до мене, а до чоловіка попереду.
— Це… ви? — питає вона.