Етюд із метеликом

Виставка була так собі. Музеї, театри, окремо — ескізи історичних фасадів з атлантами й каріатидами, замальовки дахів і колон. На майдані худющий чоловік зі скрипкою в руках і капелюхом біля ніг — не розбереш, чи це вуличний музикант, чи жебрак. Старий годує голубів… Голуби на скульптурі посеред фонтану… Усе це передано з фотографічною точністю. З таким же успіхом можна було б подивитися світлини в туристичних буклетах. Зенько тихо поскаржився, що привіз багато замальовок старовинних церков, але їх виставляти «не дозволено».

Дмитро спокійно споглядав експозицію, повільно переходив від серії до серії. І раптом аж стрепенувся. Серед архітектурної готики та бароко, замальовок площ із різношерстою туристичною публікою й зграями голубів виділявся портрет юної вершниці. Важко було повірити, що його також написав Зеньо. Норовливий вороний кінь, щоправда, трохи непропор­ційний, і передні ноги його зігнуті неприродно. Але здається, що він летить у повітрі. А над ним — підхоплене вітром чорне волосся дівчини, її біла розкішна сукня в середньовічному стилі, свіже, наче росою вмите, обличчя з виразними горіхово-карими очима, гарячий захоплений погляд — ніби вона побачила перед собою щось таке, чого не бачать інші, та ось-ось домчить до того дива на своєму вороному…

«Лінда» — повідомляв скромний напис унизу картини.

— Ух ти! Оце дівчина! Зеню, гайда до Барселони! Щоб заглянути в ці очі, я готовий покинути все! Ладен летіти, пливти, їхати, іти, повзти! Навіть таємний підземний перехід через кордон прорию заради неї! — вигукнув Дмитро. — Зараз же починаю збиратися! Негайно! Бувай, о великий да ­Вінчі! Чао! Біжу!

— Куди, божевільний? Ще ж офіційного відкриття виставки не було! Ти повинен слово сказати про мою експозицію! Ми ж домовлялися! — Зеньо схопив його за рукав.

— Які шедеври? Де вони? Де? Я нічого не бачу! Мене осліпила краса твоєї каталонки!

— Якої ще каталонки? — здивувався Зеньо.

— Оцієї, на летючому вороному. Пообіцяй, що познайомиш із нею. Поклянись, Зеньку! Бо не напишу ні про виставку, ні про те, який ти великий художник.

— З чого ти взяв, що ця вершниця — каталонка?

— Барселона ж не просто іспанське місто, це столиця Каталонії. А каталонці — народ гордий і вільнолюбивий. Як вони за свою незалежність борються, як свою культуру оберігають!

— Ти що — сепаратист? Самостійник? — хмикнув Зеньо.

— Сам ти самосійник! — штовхнув його Дмитро. — Я ж про горду вершницю. У нас таких дівчат немає.

— А я кажу — є.

— А я кажу — немає.