Степовий пірат
- Автор: Лубєнський Станіслав
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книги – ХХІ
- ISBN: 978-617-614-087-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Степовий пірат». Краткое содержание книги:
Киргизька кінна бригада є, мабуть, найбільш екзотичним серед підрозділів, що переслідують Повстанську армію. Всі офіцери — росіяни, і щоб порозумітися зі своїми підлеглими, вони мусять користуватися послугами перекладача. Можна здогадатись, що більшовики не покладають на цей підрозділ великих надій. Киргизи такою великою групою були в цих краях востаннє, мабуть, у ХІІІ столітті. Тоді їхні предки під керівництвом Чингісхана розбили руські війська в битві на Калці. За кільканадцять років вони могли бути разом із ханом Батиєм, коли той брав Київ і загарбував Русь. Тоді вони були гордими завойовниками, нині перетворились на банду переляканих горян, яких ніхто не розуміє.
Киргизи почуваються на Україні непевно, моральний дух у бригаді низький. Комісари вимагають військової дисципліни. Киргизи вже не можуть атакувати з вигуками «Аллах акбар». Це недоречно, щоб солдати Червоної армії йшли у бій з божим іменем на вустах. Якщо вже мусять, нехай кричать: «Ленін акбар», — радять командири. Проте киргизи не мають нагоди випробувати цей вигук. Під час першої сутички з махновцями частина бригади здається без жодного пострілу, а решта в паніці втікає.
(Історія з книжки Володимира Чопа й Ігоря Лимана «Вольний Бердянськ: місто в період анархістського соціального експерименту (1918—1921 роки)»).
Чергова компрометація схилила Фрунзе до посилення репресій щодо місцевого сільського населення. Це був єдиний відомий більшовикам метод перемогти махновщину в тилу. За наказом командувача південного фронту проведено конфіскацію зброї. Власників прихованого арсеналу, а хоч би й гвинтівки, розстрілювали. За напад на більшовицький загін чи навіть на одного червоноармійця на найближчу околицю накладали високі контрибуції. Підживлювались конфлікти: відкрито надавалась перевага безземельним «біднякам» перед багатими господарями. Більшовики вірили, що повстанці Батька були рекрутовані з останніх. Фрунзе вважав, що прагматичний український селянин врешті «порозумнішає» й зрозуміє: підтримувати махновців йому просто не вигідно.
Тим часом махновці, що впродовж кількох років безперервно вели партизанську війну, стали в ній віртуозами. Щодня вони долали десятки кілометрів, але напрям їхнього руху неможливо було передбачити. «Хлопці» Батька атакували зазвичай перед світанком, коли супротивник був не здатний до оборони. Вони використовували раптовість і контакти з місцевим населенням. Стомлених коней міняли в селах на відпочилих і легко відривались від переслідування. Завдяки мережі інформаторів і шпигунів (часто жінок) вони досконало орієнтувались у переміщеннях Червоної армії. Ніколи не залишались на ночівлю у зайнятих населених пунктах. А головне — розвивали застосування найбільшого винаходу громадянської війни — тачанки. В ситуації загрози махновські загони розсипались на дрібні групи й розчинялись у степу.
У ніч із 18 на 19 грудня 1920 року, під час хуртовини, в якій «на відстані двох кроків не відрізниш коня від людини», Повстанська армія здійснює понад вісімдесятикілометровий рейд. У таку погоду жодні регулярні війська не проводять операцій, тому більшовики дещо послаблюють дисципліну. Над ранок махновці непомітно вдираються до штабу червоної петроградської бригади курсантів і до ноги винищують усіх офіцерів. Можливо, різанина відбувається під повторювані вигуки: «Здравствуйте, товарищи!». Це звертання «хлопці» Батька використовували під час засідок і нападів зненацька, за мить до атаки.
Наприкінці грудня в шалених заметілях махновці цілковито відриваються від переслідування. В околицях Катеринослава вони переходять на правий берег скутого кригою Дніпра. Повстанці відвідують місця, знайомі їм з 1919 року, але відтоді тут багато змінилося. Залишені в цих краях загони практично зникли. Місцеве населення ставиться до «хлопців» із недовірою, місцеві антирадянські отамани також тримаються на відстані. За роки громадянської війни на Правобережжі зростає рівень національної свідомості. Тутешні селяни симпатизують рухові за незалежність, а отже, російськомовного Махна і його повстанців, що марять візією вільних рад, приймають холодно й без розуміння.