Амадока

Професор відніс плед і блюдце у ванну й зачинив двері на тугу засувку, вкриту багатьма шарами білої олійної фарби. Пролежав на нерозкладеному дивані до ранку під лижною курткою, спостерігаючи, як тріщини на стінах і стелі стають дедалі виразнішими з наближенням світанку.

Щойно о п’ятій він почав западати в сон, але йому не дозволили голуби. Вони вчинили у винограді справжню бучу: пищали і дряпалися, вовтузилися й копирсалися, длубалися, шкряботіли, булькотіли й туркотіли, клекотіли, лопотіли й невпинно товклися.

У несвіжій сорочці, з незав’язаною краваткою, в лижній куртці, невиспаний професор наскочив у під’їзді на сусідку, замотану з головою в чорну одіж. Жінка перехрестилась на його вид і знову поспішила до Лаврських печер. На виході назовні трапився той кістлявий старий із обличчям, вишкрябаним бритвою аж до кривавих смуг, який пообіцяв цього разу особисто сходити куди треба і власноручно привести сюди найвище начальство.

Того дня професор відмінив першу з серії операцій на вовчу пащу, яку мав провести чотирнадцятирічний дівчинці, сором’язливій і лагідній дитині. Він обіцяв дівчинці зробити її життя нормальним. Обіцяв, що невдовзі вона й зовні виглядатиме так гарно, якою є всередині. Що зовсім скоро всі побачать її справжню красу.

Дівчинка теж не змогла сьогодні заснути. Вона зустрічала його у вестибюлі лікарні. Побачивши крізь великі вікна, як професор, розхристаний і нервовий, заходить у двір своїми широкими кроками, дівчинка не витримала і вибігла на холод у самому лише байковому халаті, у шльопанцях, узутих на ноги в розтягнутих шкарпетках.

Але він не був здатен її оперувати. У нього тремтіли руки. Дівчинка не плакала. Вона сиділа в кутку його кабінету, похнюпивши своє розколене личко, і смикала за рукав батька, коли той починав кричати на професора вже зовсім нестримно.

Відправивши пацієнтів, професор почав думати про Зою. Цього разу сумнівів не було: все повинно скінчитися. Він підбирав слова, якими пояснюватиме їй, чому вони більше не зможуть зустрічатись. І експерименти з обличчям також доведеться припинити, якщо вона не хоче, щоб його посадили до в’язниці. Гаразд, він зробить іще одну операцію, останню: кілька штрихів, після яких її образ можна буде вважати завершеним і вдосконаленим. — Ти матимеш у подарунок від мене своє обличчя, — скаже він їй, думав професор, відчуваючи, як усередині в ньому все обривається і ниє, мов чорна зажерлива гангрена, що продукує гнилу кров. — Це буде частинка мене, яка залишиться з тобою на все життя. Наше спільне творіння.

Його не полишало відчуття роздратування від Зоїної нав’язливости — не зовсім справедливе, якщо подумати: вона не тільки жодного разу ні про що його не просила, нічого не вимагала, її навіть не було зараз поруч, а професор натомість почувався так, ніби його хапають за рукави, ніби він знову і знову змушений пояснювати очевидні речі. — Не принижуймо одне одного, — розігрував він в уяві неприємну сцену. Зоя в ній плакала, кидалась йому на шию. Він залишався спокійним і стриманим, непохитним. — Нам пощастило, що вся ця історія взагалі відбулася. Ми могли ніколи не зустрітись.