Волден, або Життя в лісах

Свист локомотива лунає в моїх лісах і влітку, і взимку, мовби яструб кричить, ширяючи над фермою. Він сповіщає, що до містечка прибули непосидющі торговці з великого міста чи авантюрні купці з провінції. Рухаючись одне одному назустріч, вони кричать, щоб другий поступився дорогою, і крики ці часом чути на обидва містечка. Ось тобі бакалія, село! Ось вам пайки! І немає по наших фермах такої незалежної людини, що могла б їм відмовити. Ось і вам! — волає свисток потяга з села; на швидкості двадцять миль за годину до міських мурів мчать колоди, як довжелезні тарани, і стільці в такій кількості, що можна розсадити всіх струджених і стомлених містян. З люб'язністю великою й неповороткою, як дерева, село поступається містові сидінням. Пооббирали всі горби, де індіанці збирають лохину, всю журавлину з лук вигребли. На північ їде бавовна, на південь — вовна; на північ — шовк, на південь — шерсть; на північ — книжки, на південь — гострий розум, який їх пише.

Коли я бачу, як локомотив і вагони мчать у планетарнім русі (чи то пак у русі комет, адже глядач не знає, чи небесне тіло з такою швидкістю і траєкторією ще повернеться до нашої системи, адже орбіта його не заокруглюється) — дим майорить за ним стягом, золотими і срібними кільцями, мов тії пухнасті хмари, що розгортаються на світлі у високості, ніби призахідне небо стало лівреєю цього мандрованого божка-хмародержця; коли я чую, як його форкання громом відлунює в пагорбах і потрясає землю в мене під ногами, а залізний кінь видихає дим і вогонь (хтозна, які то крилаті коні й вогнедишні дракони населятимуть новітню міфологію) — мені здається, що з'явилася нарешті порода людей, гідна того, щоб заселяти землю. Якби ж то це було правдою і людство уярмлювало стихію задля шляхетних цілей! Якби хмара над локомотивом була потом від героїчного чину і приносила людству стільки ж користі, як пар над рільничими угіддями, то стихії й сама природа радо допомагали б людям у їхніх справах.

Я спостерігаю за ранковими поїздами з тим◦же відчуттям, з яким споглядаю схід сонця, яву не менш регулярну. Шлейф хмар тягнеться за потягом і здіймається все вище й вище, линучи до неба, доки вагони линуть до Бостона, і затуляє на мить сонце, кидаючи тінь на мої далекі поля. Обіч цього небесного потяга банальний потяг, що горнеться до землі, — лиш шпичак на вістрі списа. Конюх устав цього зимового ранку вдосвіта, щоб при світлі зір серед гір нагодувати й запрягти залізного скакуна. Отже, і вогонь прокинувся рано, щоб дати йому життєдайне тепло і привести його в рух. Якби ж заняття се було не тільки раннє, а й невинне! Коли землю вкриває глибокий сніг, потяг вдягають у снігові чобітки і велетенський плуг проорює борозну від гір аж до моря, якою вагони, мов сівалка, сіють непосидющих людей і неприкаяний товар селами — ану ж бо проросте. Вогненний скакун днями літає країною, зупиняючись лише для того, щоб дати своєму погоничеві перепочити, а його тупіт і вперте порхання будить мене опівночі, коли він пробивається далекими лісами, закутими у кригу і сніг; лиш із ранковою зорею він сягне стійла, аби знов, не поспавши й не перепочивши, розпочати свої мандри. А◦інколи я вечорами чую, як він видихає у стайні надлишок енергії дня, щоб заспокоїти нерви, охолодити печінку й подарувати мозкові кілька годин залізного сну. Якби ж то він трудився не лише довго й невтомно, а ще й героїчно й задля цілі, вартої поваги!