Клуб невиправних оптимістів

— Якщо ти йому не скажеш і я не скажу, тоді він ніколи не дізнається. У будь-якому разі, це вже не важливо: ми розійшлися.

— Що?

— Між нами все скінчено.

— Відколи?

— Не знаю. Ми більше не бачимось. Він… щез.

— Дома також, він зник.

— Коли ти з кимось, ти не щезаєш безпричинно на кілька тижнів, не даючи про себе знати. Я сто разів телефонувала. Розмовляла з твоїм батьком, з мамою, з тобою, із твоєю сестрою. Навіть не скажу, скільки разів я залишала одне й те саме повідомлення — він так і не відгукнувся. Єдиного разу, коли мені пощастило на нього натрапити, розмова тривала півхвилини. Він був уже у дверях і кудись поспішав. Обіцяв перетелефонувати ввечері. Минуло три тижні. А загалом, якщо чоловік так поводиться із жінкою, коли він… тікає, це означає єдине: він зустрів іншу, а зізнатись не наважується.

— Це неможливо. Тільки не Франк.

— Клянешся, що нічого не знаєш?

— Клянусь.

— Маєш якесь виправдання його зникненню?

— Принаймні воно мало бути. Я знаю, що він тебе кохає.

— Він так казав?

— Дав зрозуміти.

— Коли це?

— У тебе вдома.

— Я переконана, що в нього тепер інша.

Я не великий мастак у справах кохання. Мій єдиний досвід — тільки літературний. І пояснення його безперервним зникненням я не мав. Після повернення з Німеччини він узагалі спав удома не більше трьох-чотирьох ночей. Але я їй уже нічого не казав.

— Якщо так, то він ще той покидьок.

Вона знизала плечима та видавила посмішку. Щоки зарожевіли. Очі також. Вона закусила губу, хлюпнула носом, набрала повітря — і проковтнула біль.

— Треба бути останньою дурепою, щоб прощатися з життям через чоловіка! Тепер цьому покладено край. Я стану кам’яною.

— Аж не віриться. Це неможливо.

— Таке вже життя. А втім, можу заприсягтися, що… Я хочу додому.

Офіціант приніс рахунок. У Сесіль за душею ні гроша. А мені не вистачало двох франків шістдесяти сантимів. Я не знав куди подітися. На щастя, офіціант виявився тямущий і не подав знаку.

— Два шістдесят — це дрібниці. Занесете згодом. Я вам довіряю. Бо відшкодовуватиму хазяїну з власної кишені.

— Я занесу завтра, обов’язково, обіцяю.

— Перепрошую, — спитала вона, — у вас не знайдеться цигарки?

Він витяг «Житан». Тернув сірником. Вона затяглася з невимовним умиротворінням.

— Не впевнений, чи це слушна ідея.

— Слухай, Мішелю, припини вже наказувати мені, що робити.

Я провів її додому. Розмовляти нам не хотілося. Вона двічі зупинялася перевести дух.

— Можливо, тобі краще повернутися до лікарні?

— Мішелю, скільки тобі товкти: мені не потрібна нянька.

Я встиг піднятись до квартири швидше за неї. І витяг із дверей записочку так, що вона й не здогадалась. Я дістав ключі з-під килимка. Вона увійшла. Я ж залишився на порозі.

— Не хвилюйся. Усе буде добре.