Місто уповільненої дії

1

Приїхавши у чуже місто, знову поселяюся у готелі — поки на одну добу, аби в перспективі знайти помешкання. Залишаю в номері речі, одразу біжу в університет: біля нього, як підказала незнайома старша жінка (ще коли приїздив на вступні іспити), можна зустріти людей, які пропонують кімнати й квартири. Мене непокоїть моє майбутнє самостійне життя, не уявляю, як даватиму собі раду.

Кілька годин, як останній бовдур, стовбичу біля головного входу до історичного факультету, але так нікого й не помічаю. Проте в обід мою увагу привертають жінки, які заходять до приміщення з папірцями в руках і невдовзі виходять без них. Здогадуюся, що це, мабуть, і є ті, хто пропонують квартири.

Заходжу до прохолодного, темнуватого вестибюлю і помічаю, як одна з тих жінок, які щойно зайшли, на дошці оголошень чіпляє папірця. З-за її спини читаю «Недорого здам квартіру. Дєвочькє».

— А чому не хлопчику? — одразу жартую до жінки.

— Вони шумні, — неквапно обертається до мене й уважно міряє мене поглядом з ніг до голови.

— А якби я не шумів?

— Якби не шумів? — перепитує і дивиться на мене з-під окулярів, мені здається, що я їй сподобався.

Одразу погоджуюся подивитися на помешкання. Ми звертаємо у першу вуличку приватного сектора, що поруч з університетом. Жінка жартує, що між цими будинками колись вештався Гоголь, залицяючись до місцевих дівчат. Споруди, правду кажучи, стоять ще, мабуть, із XIX століття, вбиті, перекосо-бочені, але я не нарікаю. Зрештою, ці старовинні квартали видаються мені екзотичними і значно симпатичнішими, ніж радянські будинки спальних районів неподалік від центру міста. Тут мало вештається людей, майже не видно автомобілів, нема ніякого шуму й криків. Єдине, що погано, каже господиня, трішки далеченько до магазинів, хоча продовольчий — поруч із університетом.

За п'ятнадцять-двадцять хвилин, оглянувши її хатинку з невеликим городом та дерев'яним туалетом у дворі, узгодивши ціну, вирішую поселитися. Через те, що не проведена вода і нема телефону, за житло платитиму мало. Господиня виявилася привітною жінка, яка живе у центрі у трьохкім-натній квартирі, а з цією берлогою не має часу марудитися, тому й здає ЇЇ студентам майже за копійки. Єдине, що трафляє, це вода, яку треба буде викручувати з криниці і носити відрами.

Після обіду, насилу перетягши з готелю свої речі — довелося біля двох кілометрів ішачити, поволі призвичаююся до помешкання. Відчиняю вікна, аби вивітрився запах затхлості старої хати. Старенький облуплений письмовий стіл, за яким, мабуть, сиділо вже кілька поколінь студентів, пересуваю до вікна, аби падало денне світло. У невеликих сінях знаходжу велике відро, з криниці викручую воду й наливаю у здоровенний бак над ручною мийкою.

Шєт! І все це треба буде робити щодня!

Найбільше клопотів, підозрюю, забере невеличка грубка, яку треба щодня розпалювати, аби готувати собі хавчик. За хатою знаходжу розсипаний сарай, вірніше те, що від нього залишилося. Господиня дозволила «пустити його на дрова». Від одного вигляду великої незграбної сокири, з якою доведеться мудохатися над дошками зі старого сараю, на мене находить сум і я не знаю, як з усім цим упораюсь.