Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Ротний подумав ще.
— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..
— Слушаем, ваше б-родие!
— Ну, с богом, братцы... марш!
— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м'яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.
— Не худо бьі, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!
— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.
Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується... Присудили зараз віддати двадцять п'ять Федосєїчу, а останні 'ддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горілка порозв'язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен — своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п'ять... Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли та йшли... уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!
— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг поза спиною... «Що ж це воно буде?» — думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.
— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
— А ты — што? Што тьі, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав з саней.
— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.
— Да вижу, что — салдат... Но чево тебе нужна?
— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...
— Ну-у?..
— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь — и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!
— А ты откелева — такой?
— Да уж откелева — не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!
— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...
— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.
— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.
— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова Євпраксєєв.
Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:
— І-ій, ты? слышь?.. как тебя?..
— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
— Возвратись!
— Да чаво? поезжай себе!
— Возвратись, гаварю!
Москалі гуртом вернулися.
— Вот вам, братцьі, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
— Парамонта, братцы! Парамонта!
— Ну, прощай. Счастливаго пути!
— Пращайте, братцы. А далече идете?
— Да на села.
— На побывку?
— На побывку.
— Помоги вам бог!
— Спасибо. Прощай, батюшка!
Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти в нашій стороні! —думав він. — Мабуть би, чорта спік...»
— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.
— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нуясду солдатскую, — всегда пособит... Вот — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».