Онуки наших онуків

Я не втримався, підняв з-під ніг невеликий кавалок глини, розтер його долонями і став розглядати. Крупинки ґрунту були тут такі ж самі, як і на нашій рідній планеті.

— Ось вона, плоть Всесвіту, всюди однакова, — сказав Чжу Фан-ші, заглядаючи через моє плече.

— А трава, дивіться, яка трава! — вигукнула Олена Миколаївна. Вона зірвала пучок соковитої оранжевої трави і видушила з неї кілька крапель тягучої рідини.

До нашого ракетоплана підлетіли чотири орнітоптери — група Анрі Ламеля. Біля дверей ракетоплана відбулася бурхлива зустріч, як бувало колись у зимівників, коли до них після довгої полярної ночі прилітали друзі з Великої землі.

— Заждіть! — вигукнув Даричан, вириваючись з обіймів Анрі Ламеля і ледве переводячи дух. — Ще не все! Треба посадити вантажну ракету!

Ерилік, Суорі, Аніфер і Шаумян, пілоти обох експедицій, повернулись у нашу ракету до пульта керування. Решта пішла до ракетоплана Анрі Ламеля, що стояв на рівному майданчику, кілометрів за два від нас.

— Тут завжди такі сутінки? — спитав Чжу Фан-ші.

— Ні. Наближається довга сніжна ніч. Тому й похмуро, — відповів Ламель. — А вдень тут досить ясно, щоправда, не так світло, як на Землі. Хмари, завжди хмари.

— А, чому там клубочиться дим? — показав я на гірський хребет.

— Діючий вулкан. Тут їх досить багато. Насичують атмосферу вуглекислим газом. Не було б їх, ми з вами могли б тут жити без скафандрів.

Праворуч за пагорбом виглянуло озеро, оточене невисоким рудим чагарником. Недалеко від озера кожні десять секунд здіймався до неба високий водяний струмінь — гейзер.

— У цьому озері я наловив чудової їстівної риби, — сказав Анрі Ламель. — Мабуть, космічні таблетки вам добре-таки остогидли? Зараз влаштуємо бенкет. Вам пощастило: сьогодні готую я.

Низько над нами пролетів величезний незграбний птах, темно-зеленого кольору з яскраво-червоними, як у тритона, плямами на животі. Він мав ламані, мов у кажана, кутасті крила і довгий пеліканячий дзьоб. Слідом за цим птахом пролетів другий, далі третій. Неначе змовившись, вони повільно літали навколо нас, поступово звужуючи кола.

— Летючі ящери, — поморщився Анрі Ламель. — Неприємні створіння.

— А головне, дурні страшенно, — додав Гапек. — Нападають, не розбираючись, на будь-яких тварин, навіть на тих, що незаперечно дужчі за них. Ух, кровопийні незграби! Ось я вас!

Він вихопив з кобури невеликий ультразвуковий пістолет, що висів у нього на поясі, прицілився з нього в найближчого ящера, і той каменем шугнув униз. Два інші ящери кинулись убік і злетіли вгору.

Віктор Платонов побіг до хижака, що впав на землю. Ми поспішили за ним. Нам, новачкам, не терпілося глянути на цього першого, що його ми зустріли, мешканця Венери.

— Обережніше! — застеріг нас Ламель. — У них отруйні зуби.

— Зблизька ящір був ще бридкіший. Тонка гола шия, величезний зубастий дзьоб, темно-зелена, без пір’я, шкіра, вкрита довгими густими ворсинками, скарлючені восьмипалі перетинчасті лапи з гострими кігтями на пальцях, довгий, мов у змії, хвіст — усе це не вкладалося у наші звичні уявлення про птахів. Особливо неприємне враження справляли яскраво-червоні плями, розкидані по тих місцях його тіла, де не було шерсті.