Мертві душі
- Автор: Гоголь Николай Васильевич
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мертві душі». Краткое содержание книги:
На це Плюшкін щось промимрив собі крізь губи, бо зубів не було, що саме, невідомо, але, можливо, зміст був такий:
"А забрав би тебе чорт з твоєю пошаною!" Але тим, що гостинність у нас в такій силі, що й скнара неспроможний переступити її законів, то він додав зразу ж трохи виразніше:
"Прошу уклінно сідати!"
"Я давненько не бачу гостей", сказав він: "та признатися сказати, в них мало бачу толку. Завели пренепристойний звичай їздити один до одного, а в господарстві й недогляд... та й коней їхніх годуй сіном! Я давно вже пообідав, а кухня в мене така препогана, і димар зовсім розвалився, почнеш топити, ще пожежі наробиш".
"Он воно як!" подумав собі Чичиков: "добре ж, що я в Собакевича перехопив ватрушку, та шматок баранячого боку".
"І такий препоганий анекдот, що сіна хоч би пучок на господарстві!" продовжував Плюшкін. "Та й справді, як прибережеш його? земельки обмаль, мужик ледачий, робити не любить, думає, як би в шинок... так і дивися, підеш на старості літ попід вікнами!"
"А проте мені казали", скромно зауважив Чичиков: "що у вас понад тисячу душ".
"А хто це казав! Та ви б, батечку, заплювали очі тому, хто це казав! Він пересмішник, видно, хотів пожартувати з вас. Ось, кажуть, тисяча душ, а піди та полічи, то й не налічиш нічого! Останні три роки клята гарячка виморила в мене здоровенний гурт мужиків".
"Скажіть! і багато виморила?" скрикнув Чичиков із співчуттям.
"Еге, поховали багатьох".
"А дозвольте дізнатись: скільки числом?"
"Душ вісімдесят".
"Та ну?"
"Не буду брехати, батечку".
"Дозвольте ще спитати: адже ці душі, я гадаю, ви рахуєте з дня подання останньої ревізії?"
"Це б іще слава Богу", сказав Плюшкін: "та от лихо, що з того часу до ста двадцяти набереться".
"Справді? аж сто двадцять?" скрикнув Чичиков і навіть роззявив гроли рот від подиву.
"Старий я, батечку, щоб брехати: сьомий десяток живу!" сказав Плюшкін. Він, здавалось, образився таким майже радісним вигуком. Чичиков помітив, що справді непристойна така нечулість до
чужого горя, і тому зітхнув тут-таки і сказав, що співчуває.
"Але ж співчуття в кишеню не покладеш", сказав Плюшкін. "Ось біля мене живе капітан, чорт знає його звідки взявся, каже родич: дядечку, дядечку! і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха заткни. З обличчя весь червоний: оковитої, мабуть, на смерть держиться. Мабуть, спустив грошенята, служачи в офіцерах, або театральна актриса виманила, так от він тепер і співчуває!"
Чичиков постарався пояснити, що його співчуття зовсім не такого роду, як капітанське, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов'язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він вирячив очі, довго дивився на нього й нарешті спитав: "Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?"
"Ні", відповів Чичиков, досить лукаво: "служив по цивільній".
"По цивільній?" перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. "Та як же? Це ж вам самим на збиток?"
"Для втіхи вашої готовий і на збиток".
"Ах, батечку! ах, благодійнику ти мій!" скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофію, і поли халата, розкрившись, показали одежу не досить пристойну для розглядання. "Оце потішили старика! Ох, господи ти мій! Ох, святителі ви мої!.." Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев'яному обличчі його, так же миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову набрало заклопотаного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.
"Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за кожен рік беретеся платити за них, чи що? і гроші мені даватимете чи в казну?"