Чудеса в Гарбузянах
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: Павел Александрович Лукьянов
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чудеса в Гарбузянах». Краткое содержание книги:
— Коби ж я знала...— прохопилася Бойкова сестра.
— А так,— усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко,— за нею лишається тільки право на двадцять п'ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб... Тобто близько сорока тисяч карбованців...
— Я згодна! Я згодна! — поспішливо проказала Гапка.
...Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.
Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.
Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п'ять з-за хати вийшов старший "ковбой", сів у машину, завів мотор і поїхав... За хвилину лише курява лишилася на дорозі.
Хлопці здивовано глянули один на одного.
— А... а де ж той... лисуватий? — прошепотів Марусик.
— Хто його зна...— прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.
— Гайда глянемо,— прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур'янами й кущами, рушили у садок за хату.
Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).
І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.
У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець...
— У-у-убив,— ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.
— А-а-га,— тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.
— Не... не захотів скарбом ділитися... Що ж... робити? — Марусик мало не плакав.— Х-хлопці!.. Що ж... Га?
— Міліцію треба,— прохрипів Сашко Циган.
— Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,— нагадав Журавель.
Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п'яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту — півдня бігти.
— Та що ж це робиться? — вихопилося в Журавля.— На що ж ті люди здатні заради...
— То не люди, а фашисти,— просичав Сашко Циган.— Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного...
— Ой! — Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.
"Убитий" іноземець поворухнувся.
— Жи... живий,— прошепотів Журавель.
— Та він просто спить у холодку, а ми... Пусти, а то синець буде!
— Тю! — Марусик розтиснув пальці.
...Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу.
— Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти... Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів — за те моє піклування. Хіба я винна?
В очах у неї стояли сльози.
Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.
Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.
— Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? — сказав нарешті Петро Васильович.— Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.
Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:
— Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!
Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.