Час смертохристів. Міражі 2077

«Черепаха», в якій сиділи Гайдук і Невінчаний, летіла на невеличкій висоті над Десною, до берегів якої тулилися засипані снігом низькорослі ялинки — наче наближалося Різдво. «Якщо немає Воскресіння — отже, немає Різдва?» — запитав сам себе Гайдук і переніс думки до «Ланкастера-27», згадавши, як вони летіли низько над Атлантичним океаном, відстрілюючись від БОП «Каракорум». Здалося, що пройшла вічність відтоді. Потім чомусь він згадав теплу руку Божени на своєму стегні і відчув запах її стриженого волосся.

— У мене прохання до вас, Григорію Івановичу. Дізнайтеся, що з тією дівчиною... Боженою. Тією, що на фотографії. Я дам вам її координати.

— Слухаюсь. — Григорій побоявся двозначно посміхнутися.

Далі летіли мовчки. Пілот вів переговори з командуванням підрозділу зенітних ракет, що стояли на кордоні володінь Басманова, і потім — з контрольною вежею аеродрому, прохаючи дати згоду на посадку. На майданчику, де приземлилася машина, їх зустріла група озброєних опричників Басманова: на них були хутряні вовчі сірі шапки — голови з оскаленими пащеками й довгі чорні кафтани, перевинуті широкими червоними пасами, в руках — автомати ІЖ-107 з потужними підствольними гранатометами, за плечима стирчали стилізовані під мітли антени космічного зв'язку.

Старший опричник з відрізаним носом, глянувши на Невінчаного, прогундосив:

— Етот хохол останєца тут.

— Ні, — сказав твердо Гайдук. — Або він іде зі мною, або я відлітаю назад.

Старший підніс долоню до рота (Гайдук побачив, що пальці в нього відрубані), перекинувся кількома словами з кимось й неохоче погодився. Гостей всадовили у візок для пересування гравців у гольф, старший сів за кермо, інші опричники побігли поруч, важко дихаючи. Гайдук подумав, що збоку це виглядає, ніби зголодніла вовча зграя женеться за здобиччю. їхали центральною алеєю, оточеною з обох боків білими ніжними берізками, чорні мітки на корі яких були схожі на сумні очі страждальців, які упокоїлися в цій бідній землі.

Перед палацом Басманова — велетенською сорокап'ятиповерховою спорудою з колонами, вежами й шпилями у стилі московських висотних будинків 50-х років минулого століття — побачили монумент Івана Грозного. Монумент був постмодерністський — веселий, розмальований у різні яскраві кольори, наче собор Василя Блаженного на Красній площі у Москві: цар у шапці Мономаха, обличчя жовте з червоними рум'янцями (якраз на сьогоднішній морозець), борода чорна. Государ радісно всміхався. На ньому був смугастий червоно-чорно-зелений каптан, а в руках він тримав сокиру, обмазану яскраво-червоною фарбою, лезо сокири врубалося у плаху, темно-червону від загуслої крові. І тільки вовки, що кільцем оточували государя та плаху, піднявши вгору голови, були зловісно сірі, кольору солдатських шинелей. Якраз визирнуло сонце, і монумент заіскрився, заграв усіма барвами. «Чи це не мара? — подумав Гайдук — Чи був я ще недавно у Вашінгтоні, де цвіте біло-рожева сакура? Чого я повернувся сюди, в цей осоружний край скажених вовків?».