Дівчинка з Землі
- Автор: Булычев Кир
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дівчинка з Землі». Краткое содержание книги:
Ми підлетіли до другої планети.
Планета була пустельна, похмура. Сонячні промені відбивалися від блискучих сизих скель, відбивалися від асфальтових озер, відбивалися від поодиноких голих дерев. Над планетою дув вічний вітер.
— Ну як? — спитав я у говоруна. — Це та планета чи ні?
Говорун схилив голову набік і нічого не відповів.
— Тату, — обізвалась Аліса, підійшовши до ілюмінатора в кают-компанії, — ти не вмієш із ним розмовляти. Він тебе боїться.
— А тебе не боїться?
— Мене ніякі звірі не бояться, — відповіла Аліса. Вона тримала на руках металеву кицьку на коліщатках, і кицька все намагалася лизнути Алісу в ніс холодним масляним язиком. — Говоруне, любий, скажи нам, ти свого господаря на цій планеті залишив?
Говорун прислухався до Алісиних слів і відповів голосом Другого капітана:
— Остерігайся міражів. Не довіряй їм. Але придивляйся уважно.
— Ну от, пришелепуватий твій птах, — мовив я спересердя. — Його про планету, а він про міражі!
— Побачимо, — відповіла Аліса.
За ілюмінатором пішов дощ. Він був несильний, але од вітру струмені дощу вгиналися і періщили по обшивці “Пегаса”. Навіть дивитися на цю планету було незатишно. Наставав тужливий, довгий вечір.
— Гаразд, — сказав Полосков. — Усе одно сьогодні вже пізно ви лазити назовні. Нумо вечеряти і спати.
Після вечері Аліса позаганяла металевих кошенят у клітку, взяла книжку і всілася на диванчик у кают-компанії. Я вкотре вже пішов шукати алмазну черепашку, яка знову втекла, щоб вона чого-небудь не накоїла. Полосков із Зеленим теж робили свої справи.
Так минуло години дві-три. Я вернувся в кают-компанію. Аліса досі ще читала. У кают-компанії було тепло і по-особливому затишно, бо за ілюмінатором так само завивав вітер, хоч дощ і перестав.
Я підійшов до ілюмінатора й поглянув у напівморок. Рівнина була слабо освітлена двома повними місяцями. І враз я закляк від здивування.
Долиною до нашого корабля поволі йшло кілька чоловік. Це були саме люди, без скафандрів, у химерному одязі. Вони захоплено розмовляли між собою і, здавалося, зовсім не помічали корабля. Я сказав тихо:
— Алісо, дивись.
Аліса кинула книжку на диван і підбігла до мене.
Люди підійшли ближче, і можна було розгледіти, що вони одягнені в камзоли, на головах у них капелюхи з широкими крисами, а поверх камзолів — короткі широкі плащі. Чоловіків було четверо. За ними спроквола, мовби знехотя, йшла жінка з розкішною зачіскою і в широкій сукні до землі. Чоловіки жваво розмовляли, жінка мовчала.
— Алісо, це не галюцинація? — спитав я, не вірячи своїм очам.
— Ні, — відповіла Аліса. — Не злякай їх. Я їх знаю.
— Селезньов! — загримів раптом над вухом динамік. — Селезньов, ти не спиш?
Я пізнав голос Полоскова.
— Ти де? — спитав я.
— На містку. Подивись в ілюмінатор. Ти що-небудь розумієш?
— Дивлюся, — відповів я, — і нічого не розумію. Звідкіля тут бути людям?
— А я розумію, — обізвалась Аліса. — Я цих людей знаю.
Я обернувся до неї. Може, Аліса марить?
— Невже ти не пізнаєш, тату? — здивувалась Аліса. — Ну добре, ти, можливо, забув цю жінку, але другого чоловіка праворуч ти мусиш знати!
— Та ні ж бо! — відповів я. — Кажи, не муч!
— Другий праворуч — це Портос, — мовила Аліса. — Бачиш, він нахилився до д’Артаньяна, слухає його. Напевно, вони вирішили все-таки стратити леді Вінтер.
— Яку ще леді Вінтер! — закричав я. — Я збожеволію! Звідкіля тут Портос?
— Не знаю, — відповіла Аліса. — Та це вони. Це ж мушкетери короля. Якби це були гвардійці кардинала, ми б з тобою їх одразу відрізнили.
— Полосков, ти чуєш? — запитав я.
— Чую, — відповів Полосков спокійно. — По-моєму, Аліса каже чистісіньку правду. Гвардійців кардинала ми б з тобою одразу відрізнили від мушкетерів короля.
Тим часом четверо мушкетерів наблизилися до корабля. Я притиснувся носом до ілюмінатора, аби подивитися, що вони робитимуть далі. Мушкетери зупинились, і один із них, по-моєму, Араміс, красунчик із тонкими вусиками, граційно махнув рукою, просячи леді Вінтер іти вперед.
— Дуже цікаво, — сказала Аліса і стала навшпиньки, щоб зручніше дивитись униз. — Стратять вони її чи ні? Ти як думаєш, тату?
— Я вже нічого не думаю, — відповів я. — Полосков, може, трап спустити?
Аж тут мушкетери пішли далі, увійшли в стіну корабля і зникли.
— Вони крізь стіни ходять, — почув я розгублений голос Полоскова.